Коротка історія семи вбивств

Латинос нагнувся до мого віконця. З його рота тхнуло так, ніби він курнув усього півгодини тому. Очі чорні та голодні, в роті бракує лівого ікла, а підборіддя — квадратне, як у Війні Барбарино в «Ласкаво просимо назад, Коттере»[508]. Пацан засунув руку у віконце, і я її схопив — мисливський інстинкт.

— За «травичкою», — пояснив він, і я його відпустив. Пацан мовчки обійшов з правого боку і вліз в автівку. Я міг дати йому за щоку вже там, але дуже вже кортіло звалити звідси на хрін: усі ці убогі готелі в стилі ар-деко наганяють на мене нудьгу. І тут хлопець каже:

— Татусику, якого біса, я нікуди не їду.

— Ну тоді вали з мого авта.

Хлопець подумав і сказав:

— Тоді відвези мене куди-небудь туди, де гарно.

При цьому він витягнув одну цигарку з моєї пачки і засунув її собі за вухо. «Добре, що гвинтівка лежить не на сидінні», — подумав я, а то хлопець міг би, помітивши її, злякатися й здриснуть. Але пацанчик просто витріщався на мої ковбойські чоботи.

— Ти якийсь ranchero[509], татусику?

— Попрацюєш гарно — взнаєш.

От же ж срань: усе, про що я міг думати навіть тоді, був Рокі. Навіть зануривши пальці в брудні кучері того пацана, коли його голова інтенсивно рухалася вгору-вниз, я думав про правила Рокі. У нас із ним існували певні правила. Або ж ми вважали, що вони в нас є. Якщо ти збираєшся зробити це з кимось іще, трахай пацана на дивані, бо на ліжку — це зрада. І тільки якщо той хлопець дійсно, дійсно симпатичний, бо «перлина пам’яті» каже, що ми проходимо цей шлях лише один раз, а отже, ти цього хлопця можеш більше не зустріти і тому тобі просто треба зробити це з ним, — бо ми геї і традиційні срані правила на нас не поширюються. Ну, тобто у нас — свої правила, і вони інакші.

Але все одно фіґня якась виходить — той, з ким я трахався без всякого ліжка багато років тому, в ці дні несподівано воскрес у моїй голові. Якесь дивне возз’єднання-поєднання. Біс його зна чому, адже в Нью-Йорку я раніше ніколи не бував. «Отак, отак це робиться, дивися, смокчи мій палець, смокчи, смокчи, поки сам не станеш вакуумом, так, ніби всмоктуєш пластиковий пакет, аж поки все повітря з нього не вийде. Смокчи сильно. Смокчи так сильно, щоб я не міг витягнути пальця, — ось як це робиться». Ніхто не казав мені, що Нью-Йорк — це місце, переповнене привидами. «Ти довбаний фрик, Джон-Джоне. Збоченець». Я ж не думав займатися сексом з цим хлопчиком. Умгу, не думав. Я ніколи не думав робити хлопчику боляче. Так, на хер, ніколи. Я ніколи не думав убивати його. Що значить «не думав»? Коли він упав униз обличчям на залізничну колію, я поклав його так, щоб його голова лягла точнісінько на рейку і його обвислий рот ніби поцілував її, і тоді я копнув його сильно в потилицю, а тоді знову і знову — аж поки не відчув хрускіт під підбором. І все, про що я міг думати тоді, — це літній табір. «Відчуваєш: він у тобі? — О так. — Увесь? — Угу ммм». Мені чотирнадцять, і я тільки-но повернувся з літнього табору, а татко з порога вдарив мене в живіт і сказав, що я, хоч і витягся, але все одно — довбаний слабак, якому треба набратися сил. Літній табір — це погана їжа, лосьйон з каламіном (від прищів) і вихователі з лінійками, які вони запихають між парами танцювальників, створюючи таким чином простір для Ісуса. Ми з Томмі Матео — вогненно-рудим білим хлопчиком з копицею волосся під афро — сидимо поодаль від тих танців і тихо бурчимо, що все це повна дурня. «Слухай, а ти курнути хочеш? — Ага, чому б і ні». Два тижні після табору я думав тільки про те, щоб побачити Томмі ще раз. У телефонній розмові Томмі здався іншим — якимось відсторонено-заклопотаним, наче він говорив не зі мною. Знаєте старий тунель Лінкольна для поїздів? Ми домовилися зустрітися. Я прийшов, а він стоїть такий чужий і далекий, ніби це не його зад я щоночі фарширував у ліску. Коли я наблизився майже впритул, Томмі випустив дим мені в обличчя.

«— Томмі, давай, ти ж хочеш?

— Що? Ні, підар ти йобаний.

— Це ти — підар йобаний, який дає трахати в дірку.

— Та пішов ти. Це все тому, що там не було ніяких, на хрін, дівчат.

— Дівчат — щоб трахати тебе в дупу? В таборі дівчат було повно.

— Таких; яких би я хотів трахнути, там не було. Навіть ти був симпатичніший, ніж усі вони. Тільки тепер ми вдома, і дівчата тут симпатичні.

— Я не хочу ніяких, на хрін, дівчат.

— Ти повинен хотіти, інакше ти — підар. Ти збоченець, і я все розкажу твоєму батькові».

Чорт, чорт, чорт, чорт, чорт! Ну чому я зараз думаю про це старе лайно? У спальні того чувака нарешті з’явилося світло, потім погасло, потім на півгодини ввімкнулось у ванній, і теж погасло. Не горить уже з півгодини. Дати йому ще з півгодини — на те, щоб він заснув? А може, він у темряві якраз джаґає якусь крихітку? Хоча, яка різниця? Він або засне, або чимось займеться. Можна спробувати піднятися пожежною драбиною (хоч це буде непросто — третій поверх як-не-як, та й пробратися навшпиньки до біса складно). Ґризельда дала мені набір ключів, але пертися через передні двері — цілковита тупість. Це Нью-Йорк, і тут усі двері на замках. А може, він трахає якусь крихітку, але не схоче, щоб вона в нього лишалася?

Я перетнув вулицю і тепер у будівлі. Раз по раз ловлю себе на думці, що я й справді просто типовий підар: от тепер, наприклад, обурився, що хтось розфарбував весь коридор у гірчичний колір. Десять, п’ятнадцять футів; і ось уже майданчик першого поверху, а на сходинках — усе ще килимове покриття. Я на третьому поверсі. Що це таке — піт стікає по спині? Я біля дверей; рука перевіряє, чи справді це двері, чи щось мені привиділося в темряві. Таки вони. Зважаючи на те що тій колумбійській сучці довіряти не можна, я був майже впевнений, що ключ не підійде.