Коротка історія семи вбивств

Чикаго. Той чувачок точно сидів собі тишком-нишком удома, хіба ні? Забився в куток квартири і не відповідав на дзвінки — отой пацанчик, що терпіти не міг ліжок. Мабуть, нишкнув там, як якийсь пташок у татусевому гнізді, і уявляв собі, як він цього татуся вб’є, нарешті зробить щось pro bono[476]. Зрозуміло, що вийшло тоді недолуго. Неоковирно й грубо, і діяв я особливо не замислюючись, як автомат. І тупо якось. А люди ж попереджали мене, роками, що я надто запальний, навіть мій старий, який вважав, що для бійки в мене замалі кулачки.

Або взяти ще один випадок — отой, у Саутсайді, коли я усував «пішака», що махлював з рахунками банди; ріг 48-ї та 8-ї. Там теж, м’яко кажучи, все пішло не за планом. Мужик був, на хер, такий жирний, що кулі в його жирі просто застрягали, а тимчасом це чудовисько просто сиділо і сміялося. Той свин обзивав мене і малою пиздою, і цуциком, і котярою, аж поки до мене дійшло: стріляти треба в голову. Але навіть після того, як куля пройшла прямо через його ліве око, а з потилиці кров бризнула на спинку ліжка та стіну, він реготати не перестав.

Я стріляв і стріляв, підходячи все ближче й ближче, аж поки на його плечах не лишився тільки обрубок його шиї з жирним волоссям. Але його регіт переслідував мене по всій 8-й вулиці, я біг і біг, та все ніяк не міг відірватися від нього. Коли ж забіг нарешті у свою квартиру, то відчув довбаний холод, мене трусило, а цей регіт, здавалося, закипав у мене під шкірою. Рокі торкнувся мене, а я схопив цього хлопчака і штовхнув до стіни. Та потім відпустив і дав йому роздягнути себе, як дитину, віднести у ванну і гладити моє волосся, поки ванна наповнювалася теплою водою. «Спокійно, крихітко, спокійно», — це було все, що він говорив усю ніч безперестанку. Довбаний хлоп, довбаний хлоп! Засів мені в голову саме в той час, коли я маю зайнятися ділом.

І от я стою у Флетбуші, зведений до краю. Тупість несусвітна, — а все через цього довбаного підараса, який до мене приклеївся, буквально нав’язався хлопцеві, що вбиває людей і, рано чи пізно, розрахується і з тими, через кого все це в нього почалося. На хер усе! Я таки, коли прийде час, проб’ю кулею діру в цьому йобаному світі збоченців, порішу всіх тих, хто ловив мене за підгляданням за іншими хлопцями в душі, а в спортзалі зривав з мене рушник, демонструючи всім цікавим мій розкішний стояк.

Ну, все, годі. Якщо я продовжуватиму в такому дусі, то запорю завдання... Потім буду чекати на дзвінок Ґризельди. Або, можливо, з’явиться один з її Гавайських Сорочечників (бо ж вона точно послала когось — простежити, як я впораюся, після чого прибрати сліди, тобто мене). Може, це буде Рожевий: він надто добре знає тутешні клуби, тож мене знайде і, можливо, навіть відпустить, якщо я в нього відсмокчу. Навіть поганенький мінет змусить мужика примружитися в сподіванні, що далі буде краще. Ну а мені вистачить секунди, щоб вихопити волину і поцілити в його голову, точніше в підборіддя, так, щоб на стелю бризнула кров. Іноді я мрію знову опинитися в Чикаго і, як раніше, викрадати чи обчищати тачки.

За десять футів звідси телефонна будка.

— Ало?

— Рокі? Де тебе чорти носять? Ти, в біса, відповіси мені?

— Джон-Джоне.

— Я дзвонив тобі. І не раз.

— Мені дійсно треба поспати.

— Гадаю, в тебе був, на хрін, важкий день.

— Ні, не зовсім. Роздумував, яку листівку надіслати татові на день народження. Щороку це роблю. А нащо ти мені дзвониш, Джон-Джоне?

— Що? Га? Що ти маєш на увазі?

— Я завжди ясно висловлюю те, що маю на увазі. Нащо ти дзвониш?

— Ну, тому що, тому що...

— Я щойно дивився один гнітючий епізод з «Польового шпиталю» і ще більш гнітючий епізод — з «Одного разу за один раз»[477]. Там завжди або «Лу Грант»[478], або сцена в ліжку. Хоча в цьому епізоді йшлося про занедбану суїцидну кралю. Правда, це була лише перша частина — я маю на увазі «Одного разу за один раз». Ну, то чого ти хочеш?

— Що? Що я хочу? Нічого я не хочу.

— Тоді мені справді треба поспати.

— Тоді, на хрін, спи.

— Га? У тебе там якась проблема, чи що?

— Та нема в мене ніякої проблеми. Це просто до біса дивно, хіба ні? Як хтось, нічого не роблячи весь день, може бути втомленим?

— А я думав, моя мачуха померла. Аж виявляється, ось вона, тут, телефоном зі мною базікає.

— До біса твою мачуху.

— Ти скучив за мною, так?

— Не змушуй мене, блін, сміятися. Що за дурне, на хрін, питання.

— Ага, дурне. А якщо ти відповіси «так», то здаватимешся гомиком.

— Сам ти гомик.

— Ну, а тобі тоді дванадцять років. Та проїхали, мені начхати.

— Тобі начхати, що я — підарас?

— Ні, мені начхати, що розмова хилиться в цей бік. Ще щось?

— Ну чого ти такий, блін... А знаєш що? Ні. Ні! На хер тебе, Рокі.