Коротка історія семи вбивств

— Гаразд, тоді на добраніч.

— На добраніч. А ні, зажди.

— Що ще?

— Я... е-е... Я... ти... ти робив там це з кимось?

— А тобі що до того?

— Та ну тебе в сраку, Рокі! Що за срань!

— Ні, кажу тобі: ні. Я не розумію, чо’о це має значення: ми ж не разом, нічо’ тако’о. І ти робиш, що хочеш. У тебе з кимось було?

— Ні.

— Не розумію, чого ні. Ти в Нью-Йорку, де повно педиків, диваків та іноземців, до того ж ти ще досить молодий. Ну гаразд, я йду у своє ліжко.

— Це не твоє ліжко.

— На добраніч.

— Пожди.

— Що цього разу, Господи? Хочеш секс телефоном? Хочеш, щоб я застогнав отак: «Трахай мене, татусику; поки не кінчиш. Трахай мене, ох, трахай мене своїм великим довбаним членом, татусю, ох, кінчи мені на обличчя, поводься зі мною, як із сукою, ох-ох-ох...»?

— Господи Ісусе, ну невже ти, на хер, не можеш сказати щось приємне? Хоч раз.

— Вибач. Я... ой, не зміг стримати позіх. Так на чому ми зупинилися?

— Солодких снів.

— Бувай...

Слухавку я встиг повісити першим — так йому, тому сучарі. Тепер треба зосередитись. Я стою на протилежному боці вулиці і чекаю ямайця, щоб замочити. Я не знаю, коли він вийде. І не знаю, чи зможу впоратися сам, бо ж дуже багато чого треба врахувати одночасно. Мені навіть не відомо, чи він там один, чи з кимось. Ніхто не виходив і не заходив уже кілька годин (принаймні я не бачив, бо в густих сутінках не надто видно). Все наосліп, все якось тупо; втім, він таким і був, із самого початку, цей довбаний план Ґризельди. «Просто завали цього чувака». Легко сказати, але що, як він мене завалить? Оце буде номер. Зараз лише восьма вечора. Навіть якщо він у себе, то ще не спить. Найкраще, що я можу зробити, це дочекатися, поки він вийде, й укласти його на вулиці. Але якщо він такий, яким його описали, сам він на вулицю не поткнеться, і, може, тому ці хлопці з Маямі й мені дали «Узі». Що далі, то складніше, трясця його матері. Нічого не лишається, як тільки ждати слушного моменту, а потім діяти. Накрутити глушник. Зламати замок, оглянути приміщення, відміряти відстань, прицілитися і... Можливо, для того щоб бути професіоналом, потрібно всього лиш правильно мислити. Як Айсмен[479]. Натомість я — не мізки, а суцільні нерви. А це ж навіть не моя розбірка, — я просто хочу бодай на кілька днів довше пожити.

Господи, в якого ще кілера зберігається ціла гора доісторичної порнухи? Справа була десять років тому, на розі «Севен-ілевен»[480] у Чикаго. За день до цього я обнишпорив двадцять кварталів, поки не знайшов те, що шукав. Ходив, обливаючись потом у батьковій товстій шкірянці. Напередодні, коли я побачив те місце, за прилавком старий чоловік слухав радіоприймач. Цього разу там була дівчина, в темно-бордовій футболці з написом «Вірджинія для лохів»; вона кайфувала під радіогіт «Поїзд кохання». На мене вона навіть не глянула. В самому кінці журнального стенда була представлена ціла колекція: «Пентгаус», «Уї», «Пентгаус форум», «Пентгаус летерс» і таке інше. «Гастлер» — просто круть, бо там були члени (хоч я ще не знав, що маю схильність саме до них), та за ним я побачив також «Гончо», «Мендейт», «Інчес», «Блек інчес» і «Стрейт ту гел»[481], на жаль, запечатані. Але «Блубой» стояв розпакований, і нікого не було в проході. У якийсь момент я аж кинувся: хто це, в біса, поруч сопе, як Дарт Вейдер[482], — і раптом зрозумів, що це я сам. Справді: отут, за двадцять кварталів, хто може мене застукати? Тим часом якийсь чувак втирав дівчині за прилавком, що ця іранська сволота геть відбилась від рук і президентові Буббі[483] не завадило б щось із нею зробити. На обкладинці ковбойський капелюх трохи затіняв лице хлопця, однак було добре видно його вологі губи, що, здавалося, цілували сигарету. «Блубой», березень 1979 року. І напис: «ПОЗА ЗАКОНОМ: Погані хлопці які люблять це будь-коли».