Коротка історія семи вбивств

— Я, пригадую, обіцяла не казати нічого про повернення додому, — сказала я.

— То й не кажи. Ти навіть не уявляєш, скільки відомих мені людей не тримають обіцянок.

— У багатих свої примхи.

— Тобто?

— Ви мене чули.

— Клянуся: часткова причина, чому я не можу піти...

— Не можете?

— Не можу, а все через те, що ти з кожною годиною стаєш нахабнішою. Уже й не знаю, що з тобою станеться до десятої вечора.

— Я не зовсім впевнена, що це комплімент.

— Я, взагалі-то, теж. У такому разі нам просто треба чекати до десятої.

Мені хочеться сказати цьому чоловікові що-небудь про його настирливість — вдерся в мій простір, зазіхає на мій час, вважає, що мені більш нема чим зайнятися, — але тут він каже:

— Хоча, знову ж таки, тобі, напевно, є чим зайнятися — чимось кращим, ніж розважати старого.

— Я вже двічі сказала, що ви не старий. Можливо, вам варто спробувати напроситися на інший комплімент.

Він сміється.

— Сонце сховалося. Випити щось є?

— Горілка, трохи ананасового соку і... більш не знаю.

— Лід є?

— Якщо немає, то можна зробити.

— От лайно... Що ж, тоді я вип’ю горілки з ананасовим соком, чи що там є в холодильнику.

— У вас руки цілі? Все перед вами на стільниці: і горілка, і чисті склянки.

Він дивиться на мене, киває і, сміючись, каже:

— Чорт, а мені це подобається.

Я починаю замислюватися, чи це часом не кіно, де безцеремонна чорна гувернантка повертає старому патріархові бажання жити далі. Але ніяких проявів старості в цьому чоловікові я не бачу, як і жодної ознаки того, що він потребує чиєїсь допомоги.

— Ваш син і дочка, напевно, вже турбуються.

— Можливо. Тут содова в холодильнику. Можна взяти?

— Так.

— І вже час викинути цей шматочок піци. І оці півкоробки рамену[488].

— Дякую. Які ще рекомендації щодо мого холодильника?

— Я б позбувся надкушеного бургера. А це що, «Курз»[489]? Жодна людина, що себе поважає, не стане ніколи цього пити.

— Я насправді не чекала пропозицій щодо вмісту мого холодильника.

— Хм. А навіщо тоді питати? Ти хочеш горілку з содовою та натяком на ананас?

— Так.

— Уже в процесі.

Я дивлюся, як чоловік захопив мою кухню. Не пам’ятаю, коли я купила лайм, але, мабуть, не так давно, бо він сміливо пускає його в хід. Після третьої спроби різати моїм ножем він дістає ще один і починає точити їх один об одного, ніби б’ючись на мечах сам з собою. Потім він нарізає лайм. Дивиться на скло на моїй стільниці й киває головою, ніби з жалю. Я не пам’ятаю, щоб у мене лишалося дві пляшечки сальси[490], але він знаходить і їх. Ріже, розбиває, витискає, змішує; справді, стежити за тим, як працює чоловік, — у цьому таки щось є. Не пригадаю, чи бачила я коли-небудь узагалі чоловіка за готуванням, хіба в кулінарних телешоу. І ось я маю таку нагоду. Він підходить з двома склянками, одну простягає мені:

— Ну як? Годиться?

— Це дуже добре.

— Ну, дякую за підтримку.

— Чудово. Справді.

Він сідає в одне з крісел, занести які з вулиці мені нещодавно допоміг сусід (відтоді я його навіть не бачила). Я сподіваюся, крісло вже не пахне. Він п’є повільно, ніби хоче, щоб напій не скінчався, що продовжить його перебування тут.

— На тобі спідниця не свербить? Тобто — літо все-таки.

— Я не зніму свою спідницю.

— Не думай, що я просив. Ти переймаєшся, наскільки велику помилку зробила, запросивши мене до себе?

— Ні.

— Тоді, значить, так.

— Я не висловлююся двозначно.

— Гаразд.

Дивно, але єдине слово, яким я можу описати те, як він сидить, — це «міцно». Я звернула на це увагу ще в нього вдома, а також у метро; він відмовляється від усіх цих крісел, що запрошують у них плюхнутися, — і сидить прямо, з розправленими плечима. Напевно, звичка ще з часів армійської служби.

— А поліція вас часом уже не розшукує?

— Людину не шукають, поки не мине двадцять чотири години.

— А як швидко можуть заявити про викрадення?

— Я трохи завеликий для викрадення, тобі не здається?

— Я думала, розмір тут значення не має.

— Тримайся в цьому ж ключі — і, можливо, будеш така ж весела, як і я. В тебе що, музики немає?

— Хочете почути, що тепер слухають діти?

— Чому б і ні? Що там нині в тренді? Мені здається, «Хороші часи»[491] цілком ще хороші, хіба ні? Цілком хороші?

— О-хо-хо. Та ви не в темі.

Я встаю і ставлю платівку, ну просто верхню зі стосу. Кумедно, що вдома, на Ямайці, платівки слухав переважно мій батько, і це було здебільшого якесь важке інструментальне лайно, на зразок «Ла Паломи» Біллі Вона[492] або щось з оркестру Джеймса Ласта[493].

Вісімдесят п’ятого року я, мабуть, єдина, у кого ще зберігся програвач з одним динаміком («телефункен»[494], як його називають меломани). Я досі пам’ятаю, як моя мати принесла додому одну платівку. Це була «сорокап’ятка» Міллі Джексон під довжелезною назвою «Якщо ви не полюбили знову до понеділка». Здається, перед тим, як її поставити, вона дочекалася, поки ми всі вийдемо з кімнати.

— Орган? Боже правий, ти любиш церковну музику?