Коротка історія семи вбивств

— Омаре, сходи і перевір усередині. Дізнайся, чи ті двоє засранців там.

— Ага.

Перед тим як піти, Омар роззирається. Звичка. Потім він іде повз ту хвойду під креком, що присіла на ґанку, до головних дверей, штовхає їх і заходить. Поганий знак, чорт забирай. Я саме збирався сказати, щоб він витягнув волину, але не встиг. Трохи поодаль, біля проїжджої частини, стоїть «Додж» на чотирьох брилах: колеса господарі йому на ніч знімають. Діти, що ремонтували велик, зникли в напрямку станції метро гілки «Л». Та бабенція й далі верещить, мовляв, їй насрати, що якийсь ніґер хоче бути бізнесменом, і що бізнес — це бізнес, і якщо якийсь тупий ніґер чи крекер хоче викинути свої гроші на цю «чуму», то хай йому грець, але ніхто не сміє їй тикати в очі, що в її домі — «наркокубло». І який узагалі «ділерь» влаштовує «точку» прямо там, де продає крек? Я хотів було відправити її куди-інде, бо тут таке: коли нарик дістає дозу, йому не терпиться вставитись відразу ж і ні на секунду пізніше, — а тому безпечне місце, де можна й обсадитись, і купити ще більше цієї «чуми», приносить подвійний дохід; плюс клієнту не треба боятися, що копи знайдуть пакетик наркоти в його кишені, — бо вона вже у ньому самому. Але моє діло тут не в тому, щоб пояснювати цій сучці весь курс справ, бо вона не моя шкільна директорка.

Омар стоїть у дверях і мотає головою. До мене доходить, що пацанчик говорив діло: межа покинута, а мої дилери реально залипають на «точці».

За два квартали на захід — ріг Ґейтсу і Сентралу[470]. Єдині дві будівлі в усьому кварталі, які ніхто не підпалив або які випадково не згоріли самі. У Бушвіку, мабуть, немає жодного кварталу, вулиці чи дому, який люди не спалили б дотла задля отримання компенсації від страхування, бо продати тут житло нині просто неможливо. Ми на розі Ґейтсу і Сентралу. «Точка» з креком.

— Йобнуті Ямайці, всі ви однакові. Хоча ні, ти не такий. Ти навіть не можеш тримати під контролем власне лайно. Ти навіть не лайно, ти ніхто. Краще б ти найняв управлять своїм чумовим бізнесом мене, бо сам ти справитися з ним ні хера на можеш. І...

Закінчення речення я відбиваю — замашним ляпасом, так що вона аж відсахується. Бабенція мотає головою, а тоді заходжується знову кричати, та мій кулак влипає їй у рот раніше, ніж звідти встигає вилетіти бодай слово. Я хапаю її за горло і стискаю, поки вона не починає крякати, як качка.

— Слухай, ти довбана жирна суко, з мене досить того, що ти надзижчала в мої вуха, як той паршивий комар. Тобі хіба щотижня не перепадають бабки? То ти хочеш бабла чи ти хочеш смерті, — що ти, в біса, хочеш? Що? Умгу. Я так і думав. А тепер забирайся з моїх очей, поки я не почав бити у твоє пузо як у боксерську грушу!