Трилогія смерті

— Держи її, Ньюте! — вигукнув Крамлі й кинувся в будинок, а тоді повернувся із пляшкою джину. І того джину почав доливати собі в пиво, а я заговорив шпаркіше. Ось у його кенійсько-тропічному задвірку запрацювала розбризкувальна система, залунали голоси звірів зі степу-вельду, птахів із глибин джунглів. Нарешті я розповів про всі події від Геловіну й до останніх годин. І замовк.

Крамлі тяжко зітхнув.

— Отже, Роя Гольдстрома вигнали за те, що він виліпив погруддя з глини. Невже обличчя Монсіра-Чудовиська було аж таке жахливе?

— Так!

— Естетика. Оця-от стара нишпорка нічим тут не зарадить!

— Ти мусиш! В ось ці хвилини Рой усе ще ховається в студії, вичікуючи слушної нагоди, аби повиносити всі свої доісторичні моделі. Ціна їм — на тисячі. Але ж Рой перебуває там незаконно. Чи міг би ти допомогти мені допетрати, що все це в біса означає? Допомогти Роєві поновитися на роботі?

— Господи Ісусе! — зітхнув детектив.

— Атож, — мовив я. — Якщо вони застукають Роя за винесенням речей, то один Бог святий відає, що йому буде!

— Прокляття, — буркнув Крамлі. Тоді ще долив джину до пива. — А ти знаєш, що то за тип такий, котрий бенкетував у «Браун-Дербі»?

— Ні.

— А маєш якісь міркування щодо того, хто міг би його знати?

— Священик церкви Святого Себастьяна.

І я розповів детективу про ту опівнічну сповідь, про голос, що тоді промовляв-плакав, і про тихі відгуки святого отця.

— Нічого це не дає. Анічогісінько, — Крамлі похитав головою. — Священики або не знають, або нізащо не викажуть імені. Якщо я увійду туди з такими розпитами, мене за дві хвилини витурять звідти. Хто ще?

— Метрдотель «Дербі» може знати. А ще того вечора, біля «Дербі», його був упізнав один чоловік. Його я знав ще відтоді, як хлопчаком гасав біля студій на роликах. Його ім’я Кларенс. Я спробував розпитати людей, яке в нього прізвище, але…

— Розпитуй далі. Якщо йому відомо, ким є Чудовисько, то це дасть нам якусь зачіпку. Боже, яка німота. Роя вигнали, тебе перекинули на іншу роботу — і все через якийсь глиняний бюст. Надмірна реакція. Бунти. І що, весь цей галас зчинився через оту ляльку на драбині?

— Саме так.

— А мені подумалось, — зітхнув Крамлі, — коли я побачив тебе на порозі, що це ж ти повернувся у моє життя й ощасливиш мене.

— Я тебе не ощасливив?

— Ой ні, хай тобі всячина, — тут голос його зм’якшився. — Воно то чортівня, звісно. Але мені так хотілося б, щоб ти лишив ту купу кінських кізяків десь там, а не заносив сюди.

Він покосував на місяць, що саме сходив над його садом, і сказав:

— Хлопче, ох, хлопче… Ти таки заінтригував мене, — а тоді додав: — Ця справа тхне шантажем!