Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— І де ти в дідька, — вибухнув Крамлі, — пропадав?
— Одружився, — пояснив я.
Крамлі обміркував це, пирхнув, підійшов і, поклавши руку на моє плече, поцілував мене в тім’ячко.
— Прийнято!
І, сміючись, пішов притягнути цілий ящик пива.
Ми сиділи, поїдаючи хот-доґи, у невеличкому плетеному бельведерчику в кінці його саду.
— О’кей, синку, — мовив він нарешті. — Твій старенький татусь тужив тут за тобою. Але молодик між простирадел не має вух. Давня японська приказка. Та я знав: одного чудового дня ти повернешся.
— Пробачаєш мені? — запитав я, переповнений почуттями.
— Друзі не пробачають — вони просто забувають. Умасти собі горлечко оцим напоєм. А що Пег — чудова дружина?
— Уже рік як побрались, а перша наша битва за гроші ще попереду, — я зашарівся. — Забирає собі майже все. Але моя платня на студії зросла — до ста п’ятдесяти на тиждень.
— Ого! Це ж на десять баксів більше, ніж заробляю я!
— Але це тільки на півтора місяця. А там і незчуюсь, як знову стану писати для «Дешевої сенсації».
— І писати ліпоту прекрасну… Я тут, як міг, тримався, терпів твою мовчанку…
— А ти отримав вітальну листівку «З Днем батька!»? — швидко запитав я.
Він опустив голову й просяяв.
— Так! А хай тобі… — Крамлі випростався. — Але, напевне, тебе привело сюди щось більше за родинні почуття, правда?
— Люди помирають, Крамлі.
— Ото завів своєї! — вигукнув детектив.
— Ну, майже помирають, — уточнив я. — Або ж вертаються з могил, тільки не по-справжньому воскреслі, а в вигляді зроблених із пап’є-маше ляльок…
— Держи її, Ньюте! — вигукнув Крамлі й кинувся в будинок, а тоді повернувся із пляшкою джину. І того джину почав доливати собі в пиво, а я заговорив шпаркіше. Ось у його кенійсько-тропічному задвірку запрацювала розбризкувальна система, залунали голоси звірів зі степу-вельду, птахів із глибин джунглів. Нарешті я розповів про всі події від Геловіну й до останніх годин. І замовк.
Крамлі тяжко зітхнув.
— Отже, Роя Гольдстрома вигнали за те, що він виліпив погруддя з глини. Невже обличчя Монсіра-Чудовиська було аж таке жахливе?
— Так!
— Естетика. Оця-от стара нишпорка нічим тут не зарадить!
— Ти мусиш! В ось ці хвилини Рой усе ще ховається в студії, вичікуючи слушної нагоди, аби повиносити всі свої доісторичні моделі. Ціна їм — на тисячі. Але ж Рой перебуває там незаконно. Чи міг би ти допомогти мені допетрати, що все це в біса означає? Допомогти Роєві поновитися на роботі?
— Господи Ісусе! — зітхнув детектив.
— Атож, — мовив я. — Якщо вони застукають Роя за винесенням речей, то один Бог святий відає, що йому буде!
— Прокляття, — буркнув Крамлі. Тоді ще долив джину до пива. — А ти знаєш, що то за тип такий, котрий бенкетував у «Браун-Дербі»?
— Ні.
— А маєш якісь міркування щодо того, хто міг би його знати?
— Священик церкви Святого Себастьяна.
І я розповів детективу про ту опівнічну сповідь, про голос, що тоді промовляв-плакав, і про тихі відгуки святого отця.
— Нічого це не дає. Анічогісінько, — Крамлі похитав головою. — Священики або не знають, або нізащо не викажуть імені. Якщо я увійду туди з такими розпитами, мене за дві хвилини витурять звідти. Хто ще?
— Метрдотель «Дербі» може знати. А ще того вечора, біля «Дербі», його був упізнав один чоловік. Його я знав ще відтоді, як хлопчаком гасав біля студій на роликах. Його ім’я Кларенс. Я спробував розпитати людей, яке в нього прізвище, але…
— Розпитуй далі. Якщо йому відомо, ким є Чудовисько, то це дасть нам якусь зачіпку. Боже, яка німота. Роя вигнали, тебе перекинули на іншу роботу — і все через якийсь глиняний бюст. Надмірна реакція. Бунти. І що, весь цей галас зчинився через оту ляльку на драбині?
— Саме так.
— А мені подумалось, — зітхнув Крамлі, — коли я побачив тебе на порозі, що це ж ти повернувся у моє життя й ощасливиш мене.
— Я тебе не ощасливив?
— Ой ні, хай тобі всячина, — тут голос його зм’якшився. — Воно то чортівня, звісно. Але мені так хотілося б, щоб ти лишив ту купу кінських кізяків десь там, а не заносив сюди.
Він покосував на місяць, що саме сходив над його садом, і сказав:
— Хлопче, ох, хлопче… Ти таки заінтригував мене, — а тоді додав: — Ця справа тхне шантажем!