Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Я знаю, що ви збираєтеся там усе прибрати, — швидко заговорив я. — Але в тому павільйоні лишається багато моїх речей. А я хотів би решту дня проговорити з Фріцом про Галілею та Ірода. Могли б ви не чіпати всього того мотлоху до завтра, аби я міг прийти завтра вранці й забрати свої речі? Потім ви могли б усе інше очистити.
Менні поводив очима, обдумуючи. Потім, усе так само прикриваючи рота рукою, він сіпнув головою: так, мовляв, і крутнувся, опинившись перед високим, худим, блідим чоловіком, котрий саме заходив до приміщення. Вони порозмовляли пошепки, а тоді Менні, без будь-яких «до побачень», вийшов. Той блідий височан був І. В. В. Гоуп, один із оцінювачів кіновиробництва.
Він подивився на мене, помовчав, а тоді, трохи ніяково, сказав:
— Здається, ах, ми не маємо кінцівки для нашого фільму.
— А до Біблії ви зазирали? — водно промовили ми з Фріцом.
22
Звіринець розбігся, хідник перед студією спорожнів. Шарлотта, Ма і вся решта подалися до інших студій та інших ресторанів. Цих фанатів, розсіяних по всьому Голлівуду, мало бути десь понад три десятки. І хтось із них таки запевне знав прізвище Кларенса.
Фріц одвіз мене додому.
Дорогою він сказав мені:
— Заглянь до відділення для рукавичок. Оту скляну скриньку. Відкрий!
Я відкрив невеличку чорну скриньку. Там, у шістьох охайних оксамитових келишках-гніздечках, виблискували шість кришталевих моноклів.
— То мій багаж, — похвалився Фріц. — То все, що я зберіг і прихопив, тікаючи до Америки, коли на мене гунуло оте пекло, вкупі з моїми ненаситними череслами й талантом.
— А він ого який великий!
— Перестань! — і Фріц чухронув мені мій черепочок. — Тільки лайся, маленький виплодку! Я тобі показую їх, — тиць пальцем у моноклі, — аби переконати, що не все втрачено. Усі коти, а в їхньому числі й Рой, приземляються на всі свої чотири лапи. А що там є ще, у тому, для рукавичок?
Там я ще знайшов товстий мімеографічний сценарій.
— Перечитай його, не здіймаючи рук до неба, і ти станеш чоловіком, сину мій. Кіплінґом! Давай. Завтра, о другій тридцять, зайди до комісаріату. Поговоримо. А потім, перегодом, я прокручу тобі чорновий варіант «Ісуса в юдолі» або «Отче, навіщо ти мене полишив?». Ja?[50]
Я висів з автівки перед моїм домом.
— Sieg Heil![51] — вигукнув я на прощання.
— Оце вже на щось схоже! — похвалив мене Фріц і поїхав собі, залишивши мене на таку порожню й тиху домівку, що я тільки й подумав: «Крамлі!».
Коли сіло сонце, я сів на ровера та й погнав до Венеції.
23
Я не люблю гасати велосипедом поночі, але хотів бути певним, що ніхто не ушнипився слідом за мною.
До того ж мені потрібен був час на обдумування, що та як сказати своєму другові-нишпорці. Щось на взір: Допоможи! Врятуй Роя! Зроби так, щоб його знову взяли на роботу! Розв’яжи таємницю Чудовиська!
Від тих дум я мало не повернув назад, додому.
Уяв чулися мені тяжкі зітхання Крамлі, який вислуховує мою неймовірну розповідь, здіймаючи руки до небес, та посьорбує пиво, аби запити свою зневагу до цілковитої відсутності у мене реальних, чітких, викуваних зі шведської криці фактів-шпичаків.
Я припаркував велик до паркану перед чолом його невеличкого, захованого в тернах, мисливського бунґало за милю від океану й пішов через гайок африканських бузків стежкою, якою ще вчора — відчувалося! — гуляли такі тваринки, як окапі.
Тільки я підніс руку, щоб постукати, як двері перед моїм носом розчахнулися.
Із пітьми виткнувся кулак, а в тому кулаці — відкрита бляшанка пінявого пива. Чоловіка, котрий тримав її, я так і не розгледів. Тільки схопив пиво. І рука зникла. Лише чиясь хода помалу подаленіла, стихаючи.
Я тричі сьорбнув, аби набратися снаги й увійти.
Дім був порожній.
А сад — ні.
Елмо Крамлі, із капелюхом продавця бананів на голові, сидів під якимсь колючим кущем і, втупившись у пиво у своїй засмаглій руці, мовчки його пив.
Телефон на подовженому проводі стояв на плетеному столі біля правого ліктя господаря. Стомлено й невідривно дивлячись тепер на мене з-під свого білого тропічно-мисливського шолома, Крамлі набрав чийсь номер.
Хтось йому відповів. Крамлі мовив у слухавку: «Ще одна мігрень. Прошу відпустки на лікування. Побачимось за три дні, гаразд? Гаразд». І поклав слухавку.
— Як я здогадуюся, той твій головний біль — це я?
— Щоразу, як ти приблукаєш… так і беру триденну відпустку на лікування.
Він кивнув. Я сів. Він пішов і постояв на узліссі своїх приватних джунглів, де сурмили слони, а небачені-невидимі пурхання велетенських джмелів, колібрі й фламінго вимерли задовго до того, як десь там у майбутньому екологи оголосять їх вимерлими.
50
Так? (нім.).
51
Хай живе перемога! (нім.).