Історія ГУЛАГу

Крім фізичних страждань, ці зустрічі могли були пов’язані з жахливим психологічним напруженням. Густав Герлінг пише, що дружини, які приїздили відвідати своїх чоловіків, «відчували, наскільки безмежне страждання їхніх близьких, і в той самий час не могли ні зрозуміти їх до кінця, ні полегшити їхнє існування; роки розлуки випалили у них значну кількість почуттів до рідної людини… табір, хоча й далекий та непроникний, відкидав і на них свою зловісну тінь. Вони не були в’язнями, не були "ворогами народу", але були родичами "ворогів народу"…»[911]

Не тільки дружин охоплювали змішані почуття. Один в’язень розповідає історію жінки, яка привезла з собою дворічну доньку навідати батька. Після приїзду вона сказала їй: «Іди і поцілуй тата». Дівчинка підбігла до охоронця і поцілувала його в шию[912]. Донька конструктора радянських ракет Сергія Корольова досі пам’ятає, як її брали навідати батька, коли той був на шарашці. Їй розповідали, що він на фронті, військовий льотчик. У тюрмі її здивували маленькі розміри двору. Де ж, запитала вона, тут сідати татовому літакові?[913]

У тюрмах, а також деяких таборах такі зустрічі завжди були дуже короткими і зазвичай відбувалися у присутності охоронців; це правило також спричиняло величезне напруження. «Я хотів говорити, багато говорити, розповідати про все, що сталося за рік», — згадував один в’язень про єдину дозволену зустріч з матір’ю. Тяжко було не тільки знаходити слова — «коли починаєш говорити, про щось розповідати, пильний охоронець обриває: "Не дозволяється!"»[914]

Ще трагічнішу історію розповідає Бистрольотов, якому 1941 року було надано дозвіл на кілька зустрічей з дружиною — усі в присутності охорони. Вона приїхала з Москви попрощатися: після арешту чоловіка вона захворіла на туберкульоз і була при смерті. Прощаючись, вона простягнула руку і торкнулася його шиї, що формально заборонялося. Фізичні контакти відвідувачам заборонялися. Охоронець грубо шарпнув її за руку, і вона впала на підлогу, кашляючи кров’ю. Бистрольотов пише, що він «втратив розум» і почав бити охоронця — у того пішла кров. Від страшної кари Бистрольотова врятувала війна, яка почалася того самого дня: в хаосі, викликаному цим повідомленням, про його напад на охоронця забули. Дружини він більше не побачив[915].

Однак охоронці були присутні не завжди. Справді, на більших лагпунктах та у великих таборах в’язням часом дозволялися зустрічі протягом кількох діб, без присутності охоронців. У 1940-х роках такі зустрічі зазвичай відбувалися у «домі побачень», спеціально для цього збудованому на краю табору. Один з них описує Герлінг:

«Якщо дивитися на дім побачень з дороги, яка вела з вільного селища до табору, він справляв приємне враження. Його було збудовано з необроблених соснових дощок, щілини між якими було заткнуто клоччям, вкритий доброю жерстю… До дверей, які знаходилися по той бік зони і були доступні тільки для вільних, вів міцний дерев’яний ганок, на вікнах висіли ситцеві фіранки, а на підвіконнях стояли довгі ящики з квітами. У кожній кімнатці були два чисто застелених ліжка, великий стіл, дві лавки, залізна пічка і лампочка з абажуром. Чого ще міг бажати зек, який роками жив у брудному бараці, на загальних нарах, якщо не цього зразка буржуазного благополуччя, і в кого з нас мрії про життя на волі не набували форми за цією подобою?»[916]