Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
За декілька хвилин температура розпашілої юрби різко понизилась: у стодолі, хліві, свинарнику, курнику було порожньо.
— Та я вам, люди добрі, не брехав! — мовив, торжествуючи, Соломон.
— А кума Фіскарошка де? — одразу взялася допитувати Гітлєрка.
— А што, ви не знаєте? — витріщився Соломон.
— У новинці не написано, де вона ділася, — іронічно мовила нанашка Кутузовка.
— Но та даю вам на знаття: бабу за її государственний подвиг забрали до Москви, повезли у Кремль і там її тепер награждають великою мендалією. Баба з дня на день вернеться і буде над вами усіма великим начальником. Тогди, пам’ятайте моє слово, вона каждому із вас дасть одвіт на поставлені туйки вопроси.
Натовпу наче небеса одкрилися. Всі вмить умовкли, ніби по їжаку ковтнули, багато облич подобріло, порозумнішало… Хтось уже почав оправдовуватись. А далі вже де-не-де залунали і схвальні відгуки на адресу кремлівської героїні:
— Но та баба не така вже й дурна… Та ніхто не каже, што то є аж так зле… Што не кажіть, айбо державу десь треба і поддержати… своє плече подставити — я все говорила, што Фіскарошка — то є доста справедлива жона…
Із такими думками натовп помалу покидав наше обійстя і розходився по домівках.
Як Соломон і передбачав, баба невдовзі явилась… Якогось пізнього вечора розчахнулися сінешні двері і в хату влетіла не то людина, не то оскаженілий клунок лахміття.
— Дайте їсти! Што маєте їсти! — зарепетувала страшна гостя, у якій ми нарешті впізнали бабу.
Недочікуючись відповіді, Фіскарошка на очах перестрашеної родини почала перекидувати каструлі. Нарешті натрапила на повний баняк і руками почала напихатися.
— Марько дорога, та то я помиї з отрубами запарив для кози, — пробував угамувати жінчин апетит дідо Соломон.
Але бабі то було до мачки: вона поглинала помиї із такою жадібністю, наче вперше у житті допалася до кремлівських делікатесів.
Як виявилось пізніше, усі ці дні баба, звісно, не у Кремлі ж відсиджувалась. Саме у той час, коли грізний натовп підходив до обійстя, вона манівцями поверталась із буцегарні. Побачивши із дороги, що коїться біля обійстя, баба панічно перелякалась і дременула на самвершок гори Ловачки. Тут, голодна і обдерта, три дні перестрашена просиділа в густій ожині, а на четвертий, як наспіла темрява — буде що буде, готова й вовка з голоду ізжерти — тихенько приповзла до хати…
— Но як там у городі власть? — поцікавився дід Соломон, коли баба наситилась.
— Неборе, всяка власть, як псяча масть: кілько не масти, а воно усе смердить, — відповіла стомлено баба.
— Всяка власть, як псяча масть — повторив дід. — Ти, Марько, вп’ять стихами заговорила. Може знов напишеш до газети…
Миска тут же полетіла в голову Соломона. На щастя, порожня миска, бо голодна Фіскарошка перед цим її теж до краплі спорожнила.
Більшовицька імперія, яка спершу сприйняла Угорську революцію, як хуліганські дії окремих груп декласових елементів, раптом спохватилася і збагнула, яка небезпека для всього Союзу чатує на західних кордонах. Великий любитель гороху і всесвітньовідомий кукурудзовод, тодішній вождь держави Микита Хрущов зібрав у Кремлі термінову нараду. Захлинаючись від люті, грюкав кулаком по столу і рубанув: якщо за кілька день угорський бунт не ліквідують, всі партійні вожді і державні урядовці будуть стояти замість опудал на безмежних кукурудзяних плантаціях і лякати гайвороння, а військові генерали — підмивати яйця колгоспним бикам. На керівну еліту це подіяло, як валер’яна на котів. Могутня державно-військова машина вмить загарцювала на шалених обертах. Над закарпатськими селами вдень і вночі не стихав гул літаків, гуркіт військових ешелонів, бронетехніки і машин. Дорогами — ані проїхати, ані пройти: все заповенила техніка і солдати. Десятки, сотні військових колон безперебійно рухалися у напрямку Ужгорода, Чопа… Тут розгорталися і єдиним фронтом, хвиля за хвилею, валили через угорський кордон, змітаючи все живе на своєму шляху.
В ті дні на Закарпаття терміново прибуває один із високопоставлених керівників держави Підгорний і звідси керує всіма військовими операціями. Села і міста краю почали пильно контролювати тисячі працівників могутнього органу КДБ. Із охопленого велетенським полум’ям Будапешта спецслужби встигли вихопити і привезти до Ужгорода лідера угорських комуністів Яноша Кадара. Тут же, неподалік міста, біля села Коритняни із фронтовою поспішністю зводиться радіостанція. Через неї Янош Кадар постійно виступає із зверненням до угорського народу отямитися і припинити кровопролиття. Це прохання звучало цілодобово, і його слухали не тільки в Угорщині, на Закарпатті, але й у всій Європі… А нашими дорогами, залізницями і небесами продовжувала із наростаючою силою і далі валити військова сила. Закарпатці, із жахом спостерігаючи, як залізне цунамі котиться на порівняно невелику Угорщину, хрестилися і постійно молилися за мадярський народ. Як-не-як, а ми тисячоліття жили пліч-о-пліч, були близькими сусідами… часто родичалися… І хоч людські стосунки у нас не завжди закінчувалися обіймами і братерськими цілунками, все ж на одній землі жили, орали, сіяли, так само, як і творили й ділили спільну історію. І сьогодні, коли хата нашого сусіда горіла, а сам він стікав на своєму ґаздівстві кров’ю, вмить забулися образи, кривди, ниючі рани… Ми — і це було найстрашнішим — не могли нічим допомогти мадярам у їх трагедії, але ревно молилися за них і просили Всевишнього, аби скоріше припинилося кровопролиття. Проте жертв було немислимо… І про їх кількість, очевидно, світ так і не дізнається… Ніколи не забуду, як батьків брат Петро, якого таки влапили з військкомату і погнали шпацирувати на Мадярщину, розповідав: «Я був серед танкістів… Ціла колона машин стояла на одній із будапештських вулиць. Ми чекали команди іти на штурм центру міста…»