Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— А я што — байстрюк… мене у коноплях найшли? — зарепетував вуйко Петро. — Мені хоть на ремінь до ногавиць ще виділіть.
— Будеш мати… будеш мати, — швидко заспокоїла тітка…
Коротше, ті тридцять рублів, які баба Фіскарошка планувала із літературної премії собі на труси і дідові на махорку, були вмить розділені між трьома любими дітьми. І всі враз зробилися такими піднесено радісними, що складалося враження: нянько, вуйко і тітка навіть щасливі, що мамку посадили. Здавалося, що коли б у цю мить з-під арешту на порозі явилась Фіскарошка, дорогі дітки достеменно б її знову у тюрму відправили…
— А я й кажу: най собі мамка щасливо сидять, а ми їх грошам не дамо задурно пропасти, — підтвердила сказане вище тітка Маргарита.
Щоправда, рішення сімейної ради пробував опротестовувати дід Соломон: а як же із його часткою, що планувалась на махорку?
— Няньку, ви не фурчіть, як беременний борсук. Вам доста на куриво й комуністичної шторії — он іще півтомища лишилось, — тикнула тітка на підручник з історії КПРС.
— Я сю большевицьку шторію не курю, я, може, пропускаю її через ум і серце, — огризнувся Соломон.
— Нічого, нічого, я вам вкраду на роботі ще пару книжок Леніна, то можете їх потому пропустити і через пряму кишку, — заспокоїла тітка Моргіта.
На ці слова у хату влізли пан Фийса. Кажу не випадково влізли, бо рухи пана учителя були якісь уповільнені і неприродні. Складалося враження, що пан Фийса цілий день лазили по небесах, тепер спустилися у нашу хату і все ще не можуть знайти земної рівноваги.
— Як казали мої, прощені би були нянько, з миру по ниточці — голому мотузка на шию, — мовили якось тупо пан Фийса, навіть забувши поклонитися. — То і не знаю, дорогі мої сусіди, — вас вітати, а чи вам співчувати.
Тут пан Фийса вийняли із внутрішньої кишені мукачівську міськрайонну газету і підняли над головою.
— Мамчино проізведеніє, — радісно зарепетувала тітка і почала, як дівчисько, підскакувати і плескати руками.
— Так, проізведеніє вашої мамки! — оголосили пан Фийса. — Але ви його спершу прочитайте.
Першою газету схопила, звісно, тітка Моргіта і очиськами прилипла до «проізведенія». По тому, як вона раптом почала неприродньо пулитися і мінятися в лиці, всі зрозуміли, що тут, як у нас мовлять — «штось не те, што мете». Навіть дід запанікував і з тривогою спитав:
— Ачей Микита Хрущов напічатав указ про розстріл нашої баби?
Далі газета пішла по руках.
На першій сторінці новинки «Прапор комунізму» красувалась фотографія баби. Щоправда, на портреті Фіскарошка мала такий переполошено-панічний вигляд, як есерка Каплан після невдалого замаху на Леніна. Праворуч фотографії містилося «Звернення свідомої громадянки колгоспниці Марії Слов'янин до жителів області і всіх патріотів СРСР».
В той час у державі розгорнулась широка кампанія добровільної позики громадянами грошей державі. Звичайно, народ був дуже бідний, то, як і все, що діялось тоді в СРСР, акція була добровільно-примусовою. На кшталт «…колхоз — дєло добровольноє, а кто протів — тому свєтлая дорога в Сібірь»…
Отож, видно, у безпеці бабу добряче приперли до стінки. Але Фіскарошка, як це не раз бувало, мабуть, почала викручуватись, посилаючись на правдивих свідків «…куму Гітлєрку, двоюрідного брата Карла Маркса, свата Наполійона, велику подругу принцесу Едінбурзьку…» Від таких імен у начальників, які не відали, що це прізвиська бабиних родаків, починались видавлюватись очі… І бабу завжди визнавали божевільною.
Так сталося і на цей раз. Дізнавшись про родинні зв’язки баби Фіскарошки із видатними історичними особистостями, один із начальників аж гепнув на стілець.
— Рєбята, так ета же старуха полная ідіотка, — мовив розчаровано. — Зачєм ейо прівелі… Она форменная дура!
Почувши про своє божевілля, Фіскарошка притьмом кинулася до ніг начальника і почала пристрасно цілувати тому руки.
— Ти што дєлаєш?! — схопився начальник.
— Дякую вам, пане! Дуже, од усього повного серця дякую! — не відпускала руки Фіскарошка. — Я всю жизнь знала, что дурна, але сумнівалася. А тепер ви, паночку, уповіли правду, і мені на душі так радісно стало, якби зайця голими руками злапала: я утвердилась у своїй думці, што була права і єсьм істинна темнота. Коли би’сьте не прийшли із Росії і не уповіли мені правду, то туйки, на Закарпаттю, мені ніхто би про се і не сказав… Так би’м була і вмерла, не знаючи, пришелепкувата, што чинити, — лопотіла безугавно язиком Фіскарошка.