Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Зі мною почало коїтись щось неймовірне: всередині грудей наче розірвалася свербляча граната і мене почало розносити на друзки від сміху. Спершу на увесь зал голосно реготнув, а далі мною, немов у пропасниці, почало лихоманити. Трусячись, я зігнувся, затис долонею писок, але сміх пирскав із усіх моїх клітин. Бегемот спершу пробував мене погамувати, але усвідомивши марність своїх намагань, прудко чкурнув на інший ряд… А з мене і далі навсібіч бризкав сміх. Тут уже із задніх рядів почали зацитькувати. Хтось кілька разів сердито штурхонув у плечі… А переді мною весь час, наче прокляття, ідилічне видіння: коза Танкістка із партійним білетом на рогах, із орденом на ланцюжку і ручкається… Ні! У цю трикляту мить я глипнув на сцену і біля криволабого Гебельса уже наяву побачив нашу козу при всіх регаліях у почесній партійній президії. Мене од сміху почали хапати судоми. І тут врешті не витерпів пулькатий пан за трибуною:

— Не менш закляті вороги пригріли своє потворне нутро і серед наших чесних людей! — раптом рявкнув лектор.

І його гнівний перст, як половецька стріла, влучив у мене.

— Тільки подивіться на цього вилупка із протухлого імперіалістичного яйця! — продовжував протикати мене пальцем мукачівський пан. — В той час, коли наші серця обливаються кров’ю за долю угорських комуністів-братів, йому смішно!

— Встань, осле, коли з тобою старші говорять! — раптом і собі гаркнув із президії криволабий Гебельс.

Звісно, мені тут уже було не до сміху. Я винувато піднявся і став між сценою і залом.

— Люди добрі! Ви лише подивіться, яку ми змію кормимо трудовими мозолями і гріємо у робітничо-колгозній пазусі! — заволав лектор, наче поляк у лісі із опери «Іван Сусанін».

Це він уже дарма пустив такого півня, хоча… Ну, звісно, виглядав я не вельми зразковим радянським піонером. Замість акуратного чубчика у мене звисали аж до пліч золотаві кучері… Богонько дарував мені настільки красиве волосся, що всім було жаль, аби чикрижити під нулівку. Ну й одягнутий був не вельми по шкільній моді. У хаті весь час скиглила біднота і баба Фіскарошка шила на мене одежу, із чого було не жалко. Приміром, ще з війни у нас збереглося кілька комплектів німецької уніформи. І на цей раз, як на біду, я був одягнутий у піджак і штани, пошиті із військової матерії третього рейху… Обутий у черевики гортіївського піхотинця, які до мене перейшли у спадок від діда Соломона. І найцікавіший атрибут: я був опоясаний ременем есесівського офіцера. Посередині пояс, дуже добре тямлю, кріпився масивною бляхою із зображенням черепа, на якій було викарбувано по-німецьки «Gott mit uns», тобто «Бог із Нами».

І в цьому нічого дивного не було. Адже у 20 столітті по Закарпаттю пройшлися майже усі армії світу. І наш вельми чесний і правдиво-моральний народ ніколи не пропускав можливості, аби щось украсти, обміняти, обмахлювати, а ще одвертіше — і відбити воєнне добро… Відтак все продавалося, бартерувалося, а що лишалося — одягалося, обувалося і начіплялося на себе. І часом у заїзджого пана очі на лоба лізли — ніяк не міг дотямити, до війська якої чудернацької армії потрапив.