Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я теж відсьорбнув з келиха, хотів був трохи постібатися, мовляв, «у мене пальці засвербіли»[114]. Але насправді це поле Лоґрусу попереджало мене про наближання Джасри, яка простувала сусідньою залою. Я не став нічого казати Мандору, бо точно знав, що і він це відчуває. Просто повернувся обличчям до дверей, так само, як і він.

Джасра вбралась у білу відкриту сукню, що оголювала одне плече, ліве, а на правому трималася на діамантовій фібулі. Діадема, також діамантова, вінчала її блискуче волосся і, здавалося, сяяла інфрачервоним промінням. Джасра посміхалась, і від неї віяло гарними парфумами. Я мимоволі виструнчився й поглянув на нігті, аби переконатися, що під ними немає бруду.

Як завжди, Мандор уклонився зграбніше за мене. Я відчув, що маю принаймні сказати якийсь комплімент. Отже, зауважив:

— Виглядаєте дуже... елегантно, — і підсилив свої слова ще й красномовним оцінювальним поглядом.

— Мені не так часто щастить обідати з двома принцами, — відказала вона.

— Я — герцог Західного Прикордоння, — виправив я її, — а не принц.

— Я мала на увазі Дім Савалла.

— Ви добре підготувалися, — зауважив Мандор.

— Не хотіла порушити протокол, у жодному разі.

— Я рідко вживаю свій титул у Хаосі поза його межами, — пояснив я.

— Шкода... — мовлячи, вона дивилася на мене. — Мені він здається... елегантним. Якщо не помиляюсь, ти десь тридцятий у черзі спадкоємців?

Я розсміявся.

— Ви перебільшуєте: насправді я відстаю від престолу ще далі.

— Ні, Мерлю, Джасра таки права, — заперечив Мандор. — Плюс-мінус кілька осіб, звичайно.

— Яким це чином? — не повірив я. — Коли востаннє дивився...

Він наповнив келих вином і запропонував його Джасрі. Та з посмішкою взяла напій.

— Ти давно не дивився, — сказав він. — Відтоді трапилося ще кілька смертей.

— Насправді? Що, багато?

— За Хаос! — промовила Джасра, піднімаючи келих. — Хай вирує ще довгі роки!

— За Хаос! — підхопив Мандор, теж піднімаючи келих.

— Хаос, — луною озвався я, і ми водночас піднесли келихи до рота й випили.

Раптом до мене долинули спокусливі аромати. Я повернувся до столу й побачив, що на ньому вже тісняться тарелі з наїдками. Джасра теж повернулася до столу, а Мандор зробив крок уперед і помахом руки відсунув стільці, щоб нам було зручно сісти.

— Прошу, сідайте, і дозвольте мені вам прислужитися, — мовив.

Ми так і зробили. Їжа була чудова. Кілька хвилин проминуло в повній тиші, яку порушували хіба прицмокування на адресу юшки. Я не хотів першим починати словесний гамбіт, але, спало мені на думку, можливо, інші мають такі ж резони.

Нарешті Джасра кашлянула, і ми з Мандором подивилися на неї. Мене здивувало, що вона, не знати чому, начебто трохи нервувалася.

— То що, як там справи у Хаосі? — запитала.

— На цю мить хаотично, — відповів Мандор, — відверто кажучи. — Він секунду помовчав, тоді зітхнув і додав: — Політика.

Вона кивнула, повільно, наче роздумуючи, чи не розпитати його про подробиці, у які він, схоже, не хотів вдаватися, але вирішила цього не робити. Натомість звернулася до мене.

— На жаль, я не мала змоги як слід роздивитися місцеві цікавинки під час перебування в Амбері, — сказала. — Але, судячи з того, що ти мені розповів, життя там також хаотичне.

Я кивнув, погоджуючись.

— Добре, що Далта уже нема під стінами, — сказав я, — якщо ви це мали на увазі. Але він ніколи не був насправді небезпечним, хіба що докучливим. Якщо вже говорити про...

— Не будемо про це, — вона з чарівною посмішкою зупинила мене. — Насправді мене цікавить зовсім не він.

Я посміхнувся їй у відповідь.

— Я забув. Ви від нього не в захваті.

— Не в цьому річ. — Він корисний, по-своєму. Це просто... політика, — закінчила вона, зітхнувши.

Мандор розреготався, розсміялися й ми з Джасрою. Шкода, що я не здогадався вставити цю фразу щодо Амбера. А тепер уже пізно.

— Недавно я придбав картину, — сказав я, — в однієї художниці на ім’я Поллі Джексон[115]. Там зображено червоний «Шевроле», модель 57 року. Мені ця картина страшенно подобається. Вона наразі зберігається в Сан-Франциско. Рінальдо теж сподобалася.

Джасра кивнула, дивлячись у вікно.

— Ви з ним завжди тинялися по різних галереях, — мовила. — Та й мене він часто тягав за собою. Завжди вважала, що Рінальдо має гарний смак. Таланту в нього нема, однак художній смак є.

— Що ви хочете цим сказати: «Таланту нема»?

— Малюнки у нього виходять дуже добрі, а картини якісь невдалі.

Я розпочав цю розмову геть із іншим наміром. Але мене дуже зацікавив цей бік Люкового життя, про який я раніше не знав, тому вирішив дізнатися про це більше.

— Картини? Я не знав, що він писав картини.

— Рінальдо розпочинав писати безліч разів, але ніколи й нікому своїх картин не показував, бо виходило в нього не дуже добре.

— То звідки ви знаєте про ці картини?

— Бо я час від часу навідувалася до його квартири.

— За його відсутності?

— Звичайно. Це моє материнське право.

Мене пересмикнуло. Я знову подумав про спалену в кролячій норі дівчину. Але не збирався виказувати своїх почуттів і псувати нашу бесіду тепер, коли розговорив Джасру. Натомість я повернувся до власного сценарію.