Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Про це я не подумав, — мовив Мандор. — Здається, вона справді запала на Фонтан. Якщо ми її звідси висмикнемо, Фонтаном заволодіє цей Шару. Яка, власне, різниця?

— А якщо не висмикнемо, Шару може її вбити.

— Маю відчуття, що переможе вона, — стенув плечима Мандор. — Б’ємось об заклад?

— Можливо, ти маєш слушність, — погодився я, не зводячи очей із Фонтана, що знову на хвильку завмер, а тоді продовжив п’ястися до неба. Вказавши на нього, я зауважив: — Схоже на фонтан нафти. Сподіваюся, переможець знатиме, як його заткнути. Звісно, якщо тут залишиться переможець.

Мандор реготнув.

— Недооцінюєш сили, які вони викликали, щоб захистити себе. А ти знаєш, що чаклунові не так просто подолати іншого чаклуна тільки чарами. Але щодо інерції матеріального світу не помиляєшся. З твого дозволу...

Я кивнув.

Легким порухом він перекинув металеву кульку через рів у напрямку палаючої вежі. Та вдарилась об землю, відскочила, і ще, і ще... І з кожним разом, здавалося, збільшувалася. Стрибки кульки супроводжувалися звуком, схожим на дзвін цимбалів, дивно гучним, зважаючи на масу та швидкість кулі, й із кожним підскоком дзвін наростав і наростав. Нарешті куля досягла охопленої вогнем стіни з цього боку Фортеці й пропала з очей.

Я вже відкрив рота запитати, що відбувається, коли побачив, як обрис великої кулі промайнув повз отвір, яким вибрався з руйновища я. Полум’я почало зменшуватися, окрім центрального стовпа, що виходив із пошкодженого Джерела, і почулося басове гудіння. За мить чи дві в отворі знову промайнула кругла тінь, цього разу ще більша, а гудіння перейшло в гуркіт, який віддавався у підошвах моїх чобіт.

Стіна обвалилася. Майже відразу розсипалась і частина іншої стіни. Крізь дим та порохняву я побачив, як румовищем знову пролетіла гігантська куля. Омахи полум’я вгамувалися. Завдяки посиленому Лоґрусом зору я бачив мерехтіння ліній сили: вони рухалися й пульсували, з’єднуючи Джасру і Шару.

Мандор витягнув руку. За хвильку я побачив невеличку металеву кульку, що, підстрибом, рухалася в наш бік, і він її спіймав.

— Ходімо, — запропонував Мандор. — Шкода було б не побачити, чим усе закінчиться.

Ми пройшли крізь один із проломів — тепер ними зяяла вся стіна. Я наклав огороджувальне заклинання, щоб утримати на відстані вояків, котрі встигли перегрупуватися.

За розваленою стіною я побачив Джасру. Вона стояла спиною до вогняного стовпа, високо здійнявши руки. Від поту, що стікав патьоками, шар кіптяви на її обличчі взявся борознами та смугами, а крізь тіло струменіли силові лінії, такі потужні, що я й на відстані відчував вібрацію. Над її головою, футів на десять вище, у повітрі висів Шару. Голова у нього була скособочена, так, наче йому скрутили в’язи, а обличчя побуряковіло. На необізнане око, мабуть, здавалося, що це левітація. Але я зором від Лоґрусу розрізняв лінію сили, на якій висіла ця жертва магічного лінчування, якщо можна так висловитися.

— Браво, — вигукнув Мандор, ліниво плеснувши в долоні. — Бачиш, Мерліне? Я виграв заклад.

— Тобі завжди вдається оцінити талант краще, ніж мені, — визнав я.

— ...і присягаєш служити мені, — розчув я слова Джасри.

Шару ворухнув губами.

— І присягаюся служити тобі, — видихнув він.

Вона повільно опустила руки, і лінія сили, що тримала Шару, почала видовжуватись, а Шару повільно поплив униз, до розтрісканої підлоги Вежі. Й тут вона зробила лівою рукою дивний жест — схожий я бачив одного разу в диригента симфонічного оркестру, коли вступати він наказував групі дерев’яних духових[111] — і величезний язик полум’я вирвався з Фонтана, охопив усю постать Шару й зник під землею. Ефектно, але я не розумів, нащо це потрібно.

Шару продовжував поволі спускатися, так, наче хтось там, нагорі, дражнив крокодилів наживкою. Я помітив, що затамував подих, коли його ноги торкнулися долівки, мимоволі уявивши полегшення, котре він відчує, коли тиск на його шию послабиться. Але нічого такого не трапилося. Коли він торкнувся долівки пальцями ніг, вони пройшли крізь неї, і Шару продовжив свій рух униз, наче був окультною голограмою. Він занурився по кісточки, по коліна й опускався далі. Я вже не розумів, дихає він чи ні. З уст Джасри безперервним потоком лилися заклинання, і язики полум’я раз у раз виривалися з Фонтана, омиваючи Шару вогняними хвилями. Він занурився уже по пояс, тоді по плечі, відтак — іще глибше. Коли над підлогою залишилася стирчати тільки його голова, з розплющеними, але несфокусованими очима, Джасра знову здвигнула рукою, і Шару зупинився.

— Віднині ти — охоронець Джерела, — виголосила вона, — і служиш тільки мені. Ти визнаєш це?

Потемнілі вуста викривилися.

— Тоді йди й тамуй вогонь, — наказала вона. — Розпочинай своє служіння.

Здавалося, голова кивнула й тієї ж миті продовжила занурюватися. За секунду лише пухнастий пучечок волосся стирчав над поверхнею, а тоді земля проковтнула і його. Лінія сили зникла.

Я відкашлявся. Почувши цей звук, Джасра повернулася до мене, опустивши руки. Вона ледь помітно усміхалася.

— Він живий чи мертвий? — поцікавившись, я відразу ж додав: — Запитую суто з академічного погляду.

— Точно не знаю, — відказала вона. — Мабуть, і те, і те, потроху. Як і ми всі.

— Охоронець Джерела, — повторив я. — Цікаве існування...

— Цікавіше, ніж у вішалки, — парирувала вона.