Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Джасро, — гукнув я. — Пильнуй за Шару!

Джасра швидко відступила на три кроки вліво й усміхнулась. Із крокв упало щось дуже схоже на блискавку, і на тому місці, де вона щойно стояла, зачорніла пляма.

— Він завжди починає ударом блискавки, — пояснила вона. — Дуже передбачуваний.

Крутонувшись на місці, вона зникла із таким звуком, наче розбилося скло.

Я поглянув туди, де стояв старий з написом «Рінальдо», вирізьбленим на його правій нозі. Наразі він опирався об стінку, приставивши руку до лоба, а іншою виписуючи у повітрі простеньке, але потужне захисне закляття.

Я хотів гукнути Мандора, щоб він забрав звідси старого, але саме тут Маска влучив у мене заклинанням «Клаксон», і я тимчасово оглух, а в носі у мене лопнули кровоносні судини.

Стікаючи кров’ю, я кинувся на підлогу й відкотився вбік, аби Юрт, який уже зводився на ноги, опинився між мною і чаклуном у повітрі. Помітно було, що укус Джасри перестає діяти на Юрта. Тому, зводячись на ноги, я заїхав йому кулаком у живіт і спробував розвернути його так, аби краще прикритися ним від Маски. Помилка. Мене добряче трусонуло, коли я його торкнувся, це було схоже на сильний електричний удар, а коли я впав, він навіть спромігся коротко реготнути.

— Він увесь твій, — почув я його хрип.

Краєм ока я побачив Джасру і Шару Ґаррула, які стояли лицем до лиця, й обоє наче тримали в руках кінець макраме, виплетеного з дротів, що обплутували їх. Дроти пульсували, змінюючи колір, і я знав, що це, радше, не матеріальні об’єкти, а лінії сили, і бачив я їх лише завдяки своєму Лоґруському зорові, що увесь час був зі мною. Темп пульсації зростав, і обоє вони повільно опустилися на коліна, з витягнутими уперед руками. Їхні обличчя світилися зсередини. Я міг порушити цю рівновагу одним словом чи порухом руки. Але, на жаль, і сам тієї миті був у скрутному становищі. Маска пікірував на мене, наче гігантська комаха, позбавлена емоцій, блискуча, вбивча. Ззовні долинув різкий тріск, і фасадною стіною Вежі побігли тріщини; звідси вони здавалися чорними блискавками. Я бачив, як позаду вогняних іскор, що підіймалися по спіралі, посипався пил, чув, як голосніше й голосніше лунають гарчання та виття, хоч їх і заглушав дзвін, що звучав у моїх вухах, відчував, як здригається підлога в мене під занімілими ногами. Але це все ще були квіточки. Я підняв ліву руку, а права тим часом ковзнула під плащ.

У правиці Маски з’явилося вогняне лезо. Я не поворухнувся, вичекав іще секунду, перш ніж проказати ключові слова до мого заклинання «Фантазія для шістьох ацетиленових різаків», і лише тоді різким рухом прикрив очі рукою та відкотився вбік.

Удар не влучив у мене, вістря застрягло в розбитій кам’яній плиті. Утім, ліва рука Маски впала мені на груди, а лікоть уперся під мої ребра. Я не мав часу зупинятися й рахувати ушкодження, бо почув, як вогняний меч із хрускотом вивільнився з кам’яної підлоги. Тому, розвернувшись, всадив свій, не потойбічний кинджал, на повну довжину сталевого леза, намагаючись прохромити Масці ліву нирку.

Пролунав крик, і чаклун, закам’янівши, впав біля мене. Майже відразу я відчув потужний удар по правому стегну. Відхилився, тож наступний удар припав мені по моєму правому плечі. Я не сумнівався, що цілили мені в голову. Прикривши скроні та потилицю, відсахнувся й почув голос Юрта. Він сипав прокльонами.

Витягуючи меча, я звівся на ноги, і наші з Юртом погляди зустрілися. Він теж підіймався, а на руках тримав нерухомого Маску.

— Ну, зачекай! — кинув мені Юрт і зник, забравши зі собою тіло. Блакитна маска залишилася лежати на підлозі, поруч із довгим кривавим мазком.

Джасра і Шару й досі стояли на колінах, одне навпроти одного, важко дихаючи, вкриті рясним потом, а навколо обох звивалися їхні життєві сили, наче кохалися змії.

І раптом, наче риба, що виринає з глибин на поверхню, всередині Вежі Сил, що зависла над Фонтаном, з’явився Юрт. Навіть попри те, що Мандор кинув дві свої металеві кульки, і вони, збільшуючись, облетіли зал, врізались у Фонтан і перетворили його на купу сміття, я помітив те, що не сподівався ще колись побачити.

Поки луна від руйнації Фонтана поширювалася, скрегіт та рев усередині стін змінилися клацанням і поштовхами, а на мене посипалися пил, гравій та тріски, я весь час просувався вперед, обходячи проломи, нові гейзери й мерехтливі струмки сил, піднявши плащ, аби захистити обличчя.

Юрт осипав мене прокляттями, коли я наблизився до нього.

— Ну що? Тішишся? Тішишся, брате? — вигукнув він. — Тільки смерть може нас примирити!

Але я проігнорував ці очікувані сентименти, бо мені треба було краще розгледіти те, що, здається, помітив краєм ока кілька секунд тому. Я перестрибнув купу кам’яних уламків і побачив крізь полум’я голову подоланого чаклуна, що покоїлася на плечі Юрта.

— Джуліє! — вигукнув я.

Але вони обоє зникли, коли я зробив ще крок у їхньому напрямку, і я знав, що й мені пора вчинити так само.

Розвернувшись, я ступив у вогонь.