Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Еге ж, — продовжила вона, очевидно, вдоволена. — Ти ж не знав, що це Джулію ти вдарив кинджалом біля Джерела, правда?

— Не знав. Маска була для мене суцільною загадкою. Я не міг відшукати жодного мотиву для того, що відбувається. Найбільше мене дивували квіти, а ще я так і не зрозумів, хто стояв за блакитними каменями: ви чи Маска?

Вона розсміялася.

— Блакитні камені й печера, звідки вони походять — це частина родинної таємниці. Цей мінерал є чимось на кшталт магічного ізолятора, але якщо розділити камінь на два шматки, між ними залишається зв’язок. Тому людина зі здібностями медіума може, маючи при собі один камінь, відстежувати інший камінь...

— Крізь Тінь?

— Так.

— Навіть якщо у тієї людини, яка стежить, нема надзвичайних здібностей?

— Навіть і в такому разі, — відповіла Джасра. — Це — наче стежити за людиною, яка мандрує Тінню. На таке спроможний будь-хто, якщо він має швидку реакцію та розвинену чутливість. Так і тут, тільки тут ти стежиш радше за слідом мандрівниці, ніж власне за нею.

— За мандрівницею, за нею... Ви хочете сказати, що цей прийом застосували до вас?

— Так.

Подивившись на неї, я встиг помітити, що вона почервоніла.

— Джулія? — запитав.

— Нарешті ти починаєш розуміти...

— Ні, — сказав я. — Так. Можливо, починаю. Вона виявилася здібнішою, ніж ви очікували. Про це ви вже казали. У мене складається враження, що вона вас надурила. Тільки не розумію, де і як.

— Я перенесла її сюди, — сказала Джасра, — бо хотіла прихопити звідси знаряддя, потрібне мені в першому колі Тіней навколо Амбера. Джулія побачила мій робочий кабінет, розташований на той момент у Вежі. Можливо, я була з нею надто балакучою. Але звідки мені було знати, що вона подумки все занотовує, а можливо, й розробляє план? Я вважала її надто зашуганою, щоб таке могло спасти на думку. Мушу визнати, що акторка з неї була хоч куди.

— Я прочитав щоденник Віктора, — сказав я. — Правильно зрозумів, що ви завжди ховали обличчя під маскою чи каптуром, а ще змінювали голос чарами?

— Так. Але, гадаю, замість уселити в Джулію побожний страх, я підігріла її жагу до магії. Мабуть, саме тоді вона поцупила один із моїх траголітів — тих блакитних каменів. Далі все зрозуміло.

— Не мені.

Переді мною виникла тарілка з овочами, цілковито мені незнайомими. Проте аромат від них струменів незрівнянний.

— А ти подумай.

— Ви взяли її з собою до Зламаного Лабіринту і провели ініціацію... — розпочав я.

— Так.

— За першої ж змоги, — продовжив я, — вона скористалася цим... траголітом... аби повернутися до Вежі та розкрити певні ваші секрети.

Джасра нагородила мене кількома м’якими оплесками, скуштувала овочів і відразу ж із апетитом накинулася на них. Мандор посміхнувся.

— Далі у мене біла пляма, — зізнався я.

— Будь хорошим хлопчиком, їж свої овочі, — проказала вона.

Я підкорився.

— Базуючись у своїх висновках щодо цієї дивовижної оповідки суто на власному знанні людської натури, — зауважив раптом Мандор, — я сказав би, що вона хотіла випробувати водночас і кігті, і крила. Я можу здогадуватися, що вона повернулася та кинула виклик своєму попередньому наставникові, цьому Вікторові Мелману, і билася з ним на чаклунській дуелі.

Я почув, як Джасра втягнула повітря.

— Це лише здогадка? — запитала вона.

— Так, — відповів Мандор, покрутивши в пальцях келих з вином. — А ще я здогадуюся, що ви колись учинили щось подібне з власним учителем.

— Який диявол тобі це розповів? — запитала вона.

— Це теж лише здогадка. Мені здається, що вашим учителем був Шару... а може, й більше, ніж учителем. — Адже це пояснює й те, що ви заволоділи цим місцем, і те, що вам удалося захопити зненацька його колишнього володаря. Можливо, він навіть устиг останньої миті перед поразкою загадати магічне бажання, щоб вас одного дня спіткала та ж доля. А навіть якщо й не встиг, у нашому середовищі подібне часто відбувається наче по колу, поки не зачепить усіх причетних.

Вона хмикнула.

— Значить, ім’я того диявола — Логіка, — промовила Джасра, і в голосі її пролунало захоплення. — Але ти ще й об’єднав логіку з інтуїцією, а це вже справжнє мистецтво.

— Я радий, що логіка все ще з’являється за моїм викликом. Гадаю, Джулія була здивована тим, що Віктор може їй протистояти.

— Твоя правда. Вона не очікувала, що ми накладаємо захист на своїх учнів. Один, а то й два шари.

— Але ж її власний захист теж виявився принаймні адекватним.

— І це правда. Хоча для неї це було, звісно, рівнозначне поразці. Адже Джулія розуміла, що я незабаром довідаюся про її непокору та неминуче її покараю.

— О! — вихопилось у мене.

— Так, — констатувала Джасра. — Ось чому вона вдала власну смерть, чим, маю зізнатися, ввела мене в оману, і то надовго.

Мені пригадався той день, коли я знайшов тіло Джулії в її квартирі, а на мене напала потвора. У мертвої жінки не було частини обличчя, решта закривавлена. Але тіло того ж зросту й статури, що й Джулії, та й узагалі — схожість не викликала сумнівів. До того ж тіло перебувало там, де мала бути Джулія. А коли на мене напосілася тварюка, схожа на собаку, яка ховалася неподалік, мені й поготів стало не до того, щоб вивчати подробиці. Коли ж ця сутичка не на життя, а на смерть закінчилася, то виття сирен, що наближалися, змусило мене думати, як забратися звідти, а не роздивлятися навкруги. Тому, коли надалі звертався подумки до цієї сцени, я був переконаний, що бачив мертву Джулію.