Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Ризикніть і побачите, — порадив я. — Можу побитись об заклад, що й для вас деякі моменти тих днів залишилися загадкою.

— Наприклад?

— Наприклад, чому жодний із цих замахів на моє життя, приурочених до 30 квітня, не закінчився успішно?

— Припускаю, що це Рінальдо зривав мої плани, попереджаючи тебе.

— Ви помиляєтеся.

— Яке ж тому пояснення?

— Ти’їґа. Вона має наказ рятувати мене. Ви мусите її пригадати: тоді вона перебувала в тілі Ґейл Лампрон.

— Ґейл? Подружка Рінальдо? Що, мій син зустрічався з демоном?

— Не будьте упередженою. Він ще й не таке виробляв, коли був першокурсником.

Вона якусь мить обмірковувала це, тоді повільно кивнула.

— Тут ти правий, — визнала вона. — Я забула про Корал. І ти й досі не знаєш, у чому причина? Якщо не брати до уваги того, що тобі повідала в Амбері ця почвара?

— Так, я й досі не знаю.

— Це показує весь цей період у ще дивнішому світлі, — задумливо протягнула Джасра, — а надто тепер, коли наші шляхи знову перетнулися. Хотіла б я знати...

— Що?

— Чи її метою було захистити тебе, а чи завадити мені? Була вона твоїм охоронцем чи моїм ворогом?

— Важко сказати, адже наслідки ті самі.

— Але останнім часом вона крутилася коло тебе, тож, мабуть, це підтверджує перше припущення.

— Якщо тільки їй не відомо про щось таке, чого ми не знаємо...

— А саме?

— А саме про можливість виникнення між нами нового конфлікту.

Джасра посміхнулася:

— Тобі треба було вчитися на юриста. Ти такий само метикуватий, як і твої рідні з Амбера. Але ж, подумай, раптом я не брешу, стверджуючи, що нічого такого не планую?

Я здвигнув плечима.

— Це тільки припущення. Повернімося до історії з Джулією.

Джасра зайнялася своєю тарілкою. Я підтримав їй компанію, а тоді усвідомив, що не можу припинити їсти. Кинув погляд на Мандора, але той сидів незворушно. Та він ніколи й не визнав би, що посилив смак страв магією або наклав заклинання, щоби змусити нас усе доїсти. У будь-якому разі ми з’їли все до крихти, й тільки потім Джасра заговорила знову. І, якщо подумати, гріх було б на це нарікати.

— Після того, як ви розійшлися, Джулія вчилась у багатьох учителів, — почала вона. — Оскільки я мала свій план, мені було неважко змусити їх бовкнути чи утнути щось таке, що її розчаровувало, і вона вдавалася до пошуків нового вчителя. Невдовзі вона звернулася до Віктора, який уже тоді був під нашим наглядом. Я наказала йому підсолодити її навчання, обійти численні підготовчі стадії, прискорити ініціацію Джулії для тієї ролі, яку я для неї обрала...

— Тобто? — перервав я. — Навколо безліч можливих ініціацій, які можна здійснити різними способами.

Вона посміхнулася й кивнула, переломивши булочку і намащуючи її маслом.

— Я провела Джулію своєю версією — Шляхом Зламаного Лабіринту.

— З Амберського боку Тіні це звучить, наче щось небезпечне.

— Я не критикуватиму твоє знання географії, — промовила вона. — Але це не так уже й небезпечно, коли знаєш, що робиш.

— Наскільки розумію, — сказав я, — ті тіньові світи, де присутня Тінь Лабіринту, можуть містити лише недосконалі версії, і в цьому завжди є ризик.

— Ризик є тільки тоді, коли не знаєш, як із цим упоратися.

— І ви гадаєте, що Джулія пройшла цим Зламаним Лабіринтом?

— Моя обізнаність у тому, що ви називаєте «пройти Лабіринтом», обмежена тим, що розповідали мені мій покійний чоловік та Рінальдо. Здається, ви починаєте йти з певної точки на обводі та рухаєтеся до визначеної точки всередині, де отримуєте силу.

— Це так, — підтвердив я.

— Ідучи Шляхом Зламаного Лабіринту, — пояснила вона, — заходиш у точці пошкодження й простуєш до центру.

— Але як можна йти лініями, якщо вони зламані або недосконалі? Справжній Лабіринт знищить тебе, якщо відхилишся від ліній.

— Ти йдеш не лініями, а проміжками між ними, — відказала вона.

— А коли ти виходиш... кудись? — запитав я.

— Ти несеш у собі образ Зламаного Лабіринту.

— А як чаклувати за його допомогою?

— Використовуючи його пошкодження. Ти викликаєш образ, і він з’являється тобі, наче чорний колодязь, із якого береш силу.

— А як за його допомогою мандрувати між Тінями?

— Так само, як і ви це робите, наскільки я зрозуміла, — сказала вона. — Але розлам завжди наявний.

— Розлам? — не зрозумів я.

— Отой дефект у Лабіринті. Він рухається разом із тобою крізь Тінь. Він завжди поруч з тобою, доки ти мандруєш — інколи це тріщинка, тонка, як волосина, інколи широка розколина. Дефект не стоїть на місці; він може з’явитися де завгодно, зненацька, — таке собі відхилення від реальності. Ось це і є ризик для тих, хто мандрує Зламаним Шляхом. Упасти в цей розлам означає остаточну загибель.

— Тоді він має бути й у всіх ваших чарах — наче міна-пастка.

— У кожному занятті є свої ризики, — відказала вона. — Уникати їх — невіддільна частина мистецтва.

— І ви провели Джулію саме через цю ініціацію?