Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Джасра неголосно загарчала, а я згадав, що вона може і вкусити. Тому й поспішив змінити напрямок своїх міркувань уголос.

— І все ж таки я не розумію, чому вона то шпигувала за мною, то закидала мене квітами.

— Чоловіки безнадійні, — виголосила Джасра, підносячи келих до вуст й відпиваючи вино. — Ти зрозумів усе, крім її мотивів.

— Вона вирушила здобувати силу, — сказав я. — Що тут іще треба розуміти? Навіть пригадую, як одного разу у нас із нею відбулася довга дискусія щодо сили.

Я почув, як пирснув Мандор. Коли поглянув на нього, він дивився уже в інший бік, хитаючи головою.

— Це ж зрозуміло, — промовила Джасра, — що вона була ще не байдужа до тебе. Цілком імовірно, навіть дуже. Вона гралася з тобою. Хотіла розбудити твою цікавість. Прагнула, щоб ти взявся її шукати і знайшов, а можливо, хотіла й помірятись із тобою силою. Джулія бажала довести тобі, що вона варта всього того, у чому ти відмовив, коли не довірився їй.

— То вам і це відомо.

— Інколи вона бувала зі мною щирою.

— Тобто, так упадала за мною, що послала своїх спільників вистежити мене в Амбері й уколошкати? Треба сказати, їм це майже вдалося.

Джасра подивилася вбік, кахикнувши. Мандор одразу ж підвівся, обійшов стіл і знову наповнив її келих, затуливши Джасру від мене. Я не бачив її, тільки почув, як вона промовила, неголосно:

— Це не зовсім так. Цих асасинів послала... я. Рінальдо не було поблизу, щоб тебе попередити, а я підозрювала, що він це робив кожного разу, от і вирішила здійснити ще одну спробу.

— Ага, — сказав я. — Поблизу й наразі вештається ще кілька вбивць?

— Ті були останні, — відповіла вона.

— Приємно це чути.

— Я не прошу вибачення. Просто пояснюю, аби з’ясувати наші позиції. Чи ти готовий і про це забути? Я маю знати.

— Я вже сказав, що погоджуюся вважати нас квитами. І своїх слів не забираю. А яким боком до цього причетний Юрт? Не розумію, як вони здибались і які між ними стосунки.

Перш ніж повернутися на своє місце за столом, Мандор долив вина у мій келих. Джасра зустріла мій погляд.

— Цього не знаю, — сказала вона. — Коли ми боролися з Джулією, вона була сама, без помічників. Мабуть, із Юртом вона зійшлася тоді, коли я залишалася нерухомою.

— А чи ви здогадуєтеся, куди могли втекти Джулія та Юрт?

— Ні.

Я подивився на Мандора, той заперечливо похитав головою і сказав:

— Теж не знаю. Втім, мені спало на думку дещо дивне...

— Так?

— Окрім того, що він пробрався крізь Лоґрус та здобув силу, маю зазначити, що Юрт, якщо не брати до уваги його шрами і каліцтва, дуже схожий на тебе...

— Юрт? На мене? Ти, мабуть, жартуєш!

Він подивився на Джасру.

— Мандор має слушність, — мовила вона. — Відразу помітно, що ви з ним — рідня.

Поклавши виделку, я похитав головою.

— Це просто абсурд, — сказав я радше з потреби самозахисту, а не тому, що був упевнений. — Ніколи не помічав.

Мандор ледь помітно стенув плечима.

— Тобі необхідно прослухати лекцію про психологію заперечення? — звернулася до мене Джасра.

— Ні. Мені потрібно трохи часу, аби до мене дійшло те, що я почув.

— І саме настав час для наступної страви, — оголосив Мандор, супроводжуючи свої слова енергійним жестом. Перед нами з’явилися тарілки з їжею.

— Ти матимеш проблеми з рідними через те, що звільнив мене? — трохи згодом запитала Джасра.

— Допоки вони збагнуть, що ви зникли, сподіваюся вигадати гарну історію.

— Інакше кажучи, матимеш... Подивлюся, що зможу зробити.

— Що маєте на увазі?

— Не люблю бути в боргу, хай хоч перед ким, — сказала вона, — а ти наразі зробив для мене більше, ніж я для тебе. Якщо знайду шляхи і засоби відвернути від тебе їхній гнів, то зроблю це.

— А як саме ви збираєтеся це робити?

— Зупинімося на цьому. Інколи краще не знати надто багато.

— Щось мене тут напружує...

— І це чудовий привід, аби поговорити про щось інше, — відказала вона. — Наскільки запеклий ворог цей Юрт?

— Мені? — перепитав я. — А може, вас цікавить, чи не заявиться він сюди по другу порцію?

— Якщо так формулюєш, мене цікавить і те, й інше.

— Гадаю, він радо вб’є мене, якщо матиме нагоду, — сказав я й подивився на Мандора. Той, підтверджуючи, кивнув:

— Боюся, що так.

— Щодо того, чи не повернеться він, аби отримати те, по що приходив минулого разу, — вів я далі, — то вам видніше. Як гадаєте, наскільки йому вдалося заволодіти силами, які можна здобути через ритуал із Фонтаном?

— Важко сказати точно, — відповіла Джасра, — оскільки він вступив із ними в контакт, коли вони були у хаотичному стані. Можливо, на п’ятдесят відсотків. Але то тільки припущення. Чи він цим задовольниться?

— Можливо. Наскільки небезпечним це його робить?

— Дуже небезпечним. Коли збагне до кінця, чим заволодів. Але якщо він вирішить повернутися, то має розуміти, що це місце тепер матиме потужну охорону — навіть від таких, як він. Гадаю, він сюди не сунеться. Один лише Шару, на своєму теперішньому місці, становитиме перепону, яку важко подолати.

Я взявся за виделку.

— Джулія, найімовірніше, відмовлятиме його від спроби, — провадила Джасра, — оскільки вона знає, що тут на нього чекає.