Історія ГУЛАГу

«Я працював тоді в тундрі, на будівництві заводу, і жив у робітничому бараку, де не можна було нічого залишати і звідки нічого не можна було взяти на роботу: солдати, які стояли на виході з табору, відбирали все, що знаходили, і з’їдали самі, а все, що залишалося в бараку, кралося і з’їдалося днювальним. Усе потрібно було з’їдати на місці. Я витягнув з нар цвях, пробив дві дірки у банці зі згущеним молоком і почав його потихеньку пити у себе під ковдрою. Проте я був такий стомлений, що швидко заснув, і безцінна рідина марно вилилася на брудний солом’яний матрац»[907].

Посилки породжували і серйозні моральні проблеми, оскільки отримували їх не всі. Слід чи не слід ними ділитися? А якщо слід, то з ким — друзями чи потенційними захисниками? У в’язниці можна було організувати «комбід». Але в таборі зробити це було неможливо. Дехто роздавав посилку всім — через доброту або для завоювання авторитету. Інші ділилися тільки з вузьким колом друзів. А часом, як згадує один в’язень, «траплялося, що солодке печиво з’їдалося вночі під ковдрою, тому що їсти його перед іншими було неприємно»[908].

У найтяжчий період війни у найсуворіших північних таборах посилки часто були справою життя і смерті. Один мемуарист, актор Георгій Жжонов, буквально твердить, що його життя врятували дві посилки. Йому 1940 року послала їх з Ленінграда мати, а отримав він їх через три роки, «у найкритичніший момент, коли, голодуючи, втративши будь-яку надію, повільно вмирав від цинги…»

У той час Жжонов працював у лазні на колимському лагпункті — від слабкості на лісоповалі працювати він уже не міг. Почувши про ті дві посилки, він спочатку не повірив. Потім, переконавшися, що це правда, він попросив у старшого по лазні дозволу піти за десять кілометрів до центральної адміністрації табору, де знаходилася комора. Через дві з половиною години він повернувся: «Мені тяжко було пройти навіть кілометр». Потім, коли побачив групу начальства на санях, у нього спалахнула фантастична думка: «А що, коли попроситися разом з ними?» Вони дозволили — і те, що сталося далі, було «наче сон». Жжонов заліз на санчата, проїхав десять кілометрів, потім ледве з них зліз з допомогою начальників-енкеведистів, зайшов до комори, повідомив про свої посилки, відправлені три роки тому, і відкрив їх:

«Все, що було в посилці, а саме: цукор, ковбаса, сало, цукерки, цибуля, часник, печиво, сухарі, шоколад, цигарки "Біломор", разом з обгортковим і газетним папером, у який було загорнуто кожний продукт, за час трирічного блукання в пошуках адресата перемішалося, як у пральній машині, перетворилося на єдину тверду масу з солодкуватим запахом гнилизни, цвілі, запахом тютюну і цукеркової парфумерії…