Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
— Мені подобається ця оранжева куля, доку. Як надумаєте її продати, повідомте. Я гладитиму її і в такий спосіб заспокоюватиму нерви перед черговою грою в покер. — Із цими словами Шеллі гепнувся у своє крісло. — Маю сказати, я почуваюся значно краще, доку. Ваші інтерпретації допомогли. Тепер я краще граю в теніс — під час другої подачі крутився, мов навіжений. Ми з Віллі тренуємося по три-чотири години на день і, гадаю, маємо великі шанси на перемогу в турнірі Ла-Коста наступного тижня. Отже, з цим усе гаразд. Треба ще розібратися з іншими проблемами. Ось над цим я й хочу попрацювати.
— З іншими проблемами? — перепитав Маршал, чудово розуміючи, про що йдеться.
— Ви знаєте, про що я. Ми робили це на попередньому сеансі. «Знаки», «жести»… Хочете знову спробувати? Нагадати, про що йдеться? Десятидоларова банкнота… ви вгадуєте п’ять разів, а потім я…
— Ні-ні, не треба. Ідея зрозуміла… ви все детально пояснили. Але наприкінці минулого сеансу ви зауважили, що маєте певні думки щодо нашої подальшої роботи.
— Авжеж, так і є. І ось мій план. Минулого разу ви виказували себе «знаками» — і програли сорок баксів у нашій маленькій грі. Так само і я виказую свої наміри несвідомими «жестами», коли граю в покер. Чому я це роблю? Через стрес, через те, що «неприпустима терапія» лікаря Панде… здається, ви так її назвали?
— Щось на кшталт цього.
— Але ж це ваші слова.
— Гадаю, я сказав «неприпустимі методи».
— Гаразд, нехай будуть методи. Чи й не байдуже? Неприпустимі методи лікування, що їх застосовував лікар Панде, призвели до того, що під час гри в покер мене переслідують шкідливі нервові звички. Минулого тижня ви виказали себе певними «знаками», а в мене їх тисячі! Я не маю жодного сумніву, що саме це і є причиною мого програшу — я втратив сорок тисяч доларів!
— Добре, продовжуйте, — мовив Маршал, нашорошивши вуха. Попри те, що він завжди робив усе можливе, аби пацієнтові було комфортно, аби терапія забезпечувала швидкий і задовільний результат, зараз він відчув, що пахне смаленим.
— Як це пов’язано з психотерапією? — поцікавився Маршал. — Сподіваюся, ви не хочете, щоб я грав із вами в покер? Я не азартний гравець і не фанат покеру. Невже ви зможете чогось навчитися, граючи зі мною?
— Стривайте, доку. Хіба хтось казав про те, що ми гратимемо в покер? Не заперечуватиму: така думка сяйнула й мені. Насправді ж нам потрібна реальна ситуація: ви спостерігатимете за моєю грою з високими ставками й відповідним напруженням, а потім поділитеся своїми спостереженнями з приводу того, як я себе виказую і чому програю.
— Ви хочете, щоб я пішов з вами на гру й дивився, як ви граєте? — Маршал відчув неабияке полегшення. Попри те, що прохання Шеллі було досить дивне, ще кілька хвилин тому Маршала страхало зовсім інше. Зараз він готовий пристати на будь-яку пропозицію, яка допоможе йому забути про лікаря Сандерленда та позбутися Шеллі.
— Жартуєте? Щоб ви прийшли на гру з моїми хлопцями? Ото було б видовище: я припхався на гру зі своїм мозкоправом і кушеткою! — Шеллі зареготав, ляскаючи себе по колінах. — Оце так… супер… про нас складали б легенди… та хлопці згадуватимуть про це і в наступному тисячолітті!
— Я радий, що потішив вас, містере Меррімен. Хоча не зовсім розумію, що саме вас розвеселило. Може, розкажете детальніше, що саме ви запланували?
— Є тільки один можливий варіант. Ми з вами поїдемо до професійного казино, і ви спостерігатимете, як я граю. Нас ніхто не впізнає. Подорожуватимемо інкогніто.
— Хочете, аби я поїхав із вами до Лас-Веґаса? Тобто я маю скасувати сеанси інших пацієнтів?
— Стривайте, доку! Ви знову за своє! Сьогодні ви геть знервовані. Уперше вас таким бачу. Хіба хтось казав про Лас-Веґас чи скасування сеансів? Усе дуже просто. Двадцять хвилин автівкою на південь — неподалік від дороги, що веде до аеропорту, є першокласна гральна кімната «Avocado Joe’s». Я прошу вас (і це моє останнє прохання) присвятити мені один вечір вашого життя. Власне, дві-три години. Ви спостерігатимете за моєю поведінкою під час гри. Наприкінці кожної роздачі я непомітно показуватиму вам свої карти, щоб ви точно знали, що в мене на руках. Ви ж спостерігатимете за тим, як я тримаюся, маючи гарні карти, коли блефую, коли беру ще одну карту, щоб зібрати фул-хаус чи флеш… чи коли мені абсолютно байдуже, які саме карти відкриють. Ви маєте звертати увагу на все: мої руки, жести, міміка, погляд, те, як я перебираю свої фішки, смикаю себе за вуха, чухаю яйця, щипаю себе за ніс, кахикаю, ковтаю слину — геть-чисто все.