Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

З іншого боку, можливо, краще таки взяти ці гроші, адже саме так він учинив би з будь-яким іншим пацієнтом. Пітер поважатиме його професійну непохитність і те, що він незмінно дотримується власних стандартів роботи. Зрештою, хіба ж він сам не зауважував, що Маршал встановив надто скромну оплату за свої послуги?

Отже, Маршал вирішив узяти гроші за пропущений сеанс. Рішення було правильне — він це чудово розумів. Але ж чому на душі так кепсько? Чому йому не вдається позбутися похмурого й важкого відчуття, що він шкодуватиме про це рішення протягом усього життя?

Це гнітюче відчуття виявилося крихітною хмаринкою, порівняно зі штормом, що здійнявся навколо його ініціативи з приводу виключення Сета Панде з лав Інституту психо­аналізу. Арт Букерт, відомий автор гумористичних колонок, ухопився за їхнє оголошення про «відкликання пацієнтів» у «San Francisco Chronicle» обома руками («Не тільки FORD, TOYOTA i CHEVROLET відкликають свою продукцію! ТЕПЕР ЦЕ РОБЛЯТЬ І ПСИХОТЕРАПЕВТИ!») й написав сатиричний нарис про те, що невдовзі психотерапевти відкриватимуть свої кабінети в автомайстернях, пропонуючи експрес-сеанси для клієнтів, які чекають на свої автомобілі. У колонці зазначалося, що за умов такого партнерства психотерапев­ти й працівники автосервісу зможуть надавати клієнтам спільне гарантійне обслуговування строком на п’ять років: контроль гальм та імпульсивності, системи запалювання і впертості, автоматичного змащування і заспокійливих механізмів, керування автівкою і настроєм, випускної системи й нормалізації роботи шлунково-кишкового тракту, головного вала й потенції.

Колонку Букерта, що мала назву «Генрі Форд і Зиґмунд Фройд відтепер працюватимуть разом», одночасно опуб­лікували «The New York Times» та «The International Herald Tribune». Президент інституту Джон Велдон, на якого напосілися журналісти, одразу вмив руки й порадив їм звертатися до Маршала, бо ж саме йому й належала ідея «відкликання». З усіх куточків країни йому надходили численні телефонні дзвінки від незадоволених колег-психотерапев­тів. А одного дня зателефонували очільники чотирьох інститутів психоаналізу: з Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії та Бостона, аби висловити своє занепокоєння з приводу ситуації.

Маршал доклав усіх зусиль, щоб їх заспокоїти, і зауважив, що на пропозицію відгукнувся тільки один пацієнт. Він додав, що сам узявся його лікувати, застосовуючи ефективний курс короткотривалої терапії, і що оголошення про «відкликання» більше не публікуватимуть.

Але Маршалові аж ніяк не вдавалося заспокоїти розлюченого лікаря Сандерленда, президента Міжнародної асоціації психотерапевтів, який зателефонував йому, аби повідомити прикру новину: Шеллі Меррімен наполегливо телефонував до його офісу й надсилав численні факси, стверджуючи, що методи лікування Сета Панде завдали йому непоправної шкоди. Містер Меррімен погрожував, що позиватиметься до інституту, якщо найближчим часом вони не задовольнять його фінансові вимоги.