Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Він не знав, що робити. Жодних сумнівів — то була дружина його психотерапевта: Джесс відвідував курси ікебани, а вона була відомою майстринею школи Соґецу, найбільш інноваційного закладу з-поміж усіх традиційних шкіл. А ще вони двічі бачилися на конкурсах, присвячених мистецтву ікебани.

Що він мав робити? Попри те, що його психотерапевт спілкувався досить формально й відсторонено і Джесс не був до нього надто прихильним, він усе-таки був компетентним і порядним спеціалістом, який добряче йому допоміг. Саме з цієї причини Джесс не хотів завдати йому болю, розповівши правду про його дружину. З іншого боку, чи можна було продовжувати психотерапію, приховуючи таку таємницю? На думку Джесса, він міг зробити тільки одне — припинити лікування у зв’язку з певними проблемами в розкладі.

Водночас Джесс усвідомлював, що потребує психотерапевтичного лікування, тож за порадою сестри, клінічного психолога, звернувся по допомогу до Ернеста. Джесс народився в одній із багатих родин Сан-Франциско, яка мала й багату історію. Його батько був амбітним банкіром і планував передати бізнес синові, однак той ріс справжнім бунтарем: його вигнали з коледжу, він два роки бив байдики, а також був залежним від алкоголю й кокаїну. Після болісного розриву з дружиною, у шлюбі з якою Джесс прожив п’ять років, чоловік поволі почав збирати своє життя докупи. По-перше, погодився на шпиталізацію до клініки, де мав пройти відновлювальну програму, відмовившись від шкідливих звичок; відтак курси з ландшафтного дизайну, яким він справді захоплювався; і нарешті два роки психоаналізу з Маршалом та відновлення фізичної форми за допомогою регулярних пробіжок.

Протягом перших шести місяців Джесс неодноразово пояснював, чому відмовився від співпраці з попереднім психотерапевтом, однак відмовлявся називати його ім’я. Сестра частенько розповідала йому, що психотерапевти обожнюють пліткувати одне про одного. Минали тижні, врешті-решт Джесс почав довіряти Ернестові, і одного дня в нього таки вихопилося це ім’я: Маршал Стрейдер.

Ернест був приголомшений. Тільки не Маршал Стрейдер! Тільки не його «непохитна скеля»! Перед Ернестом постала та сама дилема, що й перед його пацієнтом. Він не міг сказати Маршалові правду, бо ж ішлося про дотримання конфіденційності, — і водночас не міг продовжувати супервізію, знаючи такий «пекучий» секрет. Утім, він не надто цим переймався, оскільки вже давно планував припинити заняття з супервізором, тож зізнання Джесса просто допомогло йому зробити цей крок.

Страшенно хвилюючись, він повідомив про своє рішення Маршалу:

— Маршале, я вже давно відчуваю: час перерізати пуповину. Ви пройшли зі мною довгий шлях, і тепер, у віці тридцяти восьми років, мені треба покинути «батьківський дім» і розпочати самостійне життя.

Ернест гадав, що Маршал усіляко цьому опиратиметься. Він навіть знав напевне, що той йому скаже: спершу наполягатиме на тому, аби проаналізувати, що спонукало його до раптового припинення супервізії. Відтак його, поза сумнівом, зацікавить, коли саме Ернест вирішив це зробити. А щодо патетичного прагнення самостійного життя — о, Маршал умить із ним розбереться! Звісно, він скаже, що це черговий прояв «юнацького іконоборства», і, можливо, припустить, що така спонтанність свідчить про брак зрілості й потреби в самопізнанні, які є вкрай необхідними для вступу до Інституту психоаналізу.