Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
Панна Любесерце загасила сигарету.
— То підійміться туди сьогодні ввечері, пане Губперук. Побудьте трішки ближче до небес. А тоді станьте на коліна й помоліться. Ви ж знаєте, як правильно молитися? Треба просто скласти долоні разом — і відчути надію.
Мокр якось прожив решту дня. Треба було виконувати поштмейстерські справи: поговорити з паном Шпулькісом, накричати на будівельників, наглянути за нескінченним прибиранням, найняти нових співробітників. Втім, у випадку зі співробітниками справа здебільшого зводилася до схвалення рішень, які ухвалювали пан Шеляг та панна Маккаларіят, а вони, здається, розуміли, що робили. Мокрові достатньо було просто сидіти поруч і зрідка висловлювати свою думку з питань на кшталт:
— Ми підтримуємо поль і культуризм? — спитала панна Маккаларіят, виникаючи перед його столом.
Запала важка пауза. Вона розродилася цілою чередою маленьких пауз, кожна з яких викликала незручність більше за попередницю.
— Наскільки я знаю, ні, — спромігся нарешті на відповідь Мокр. — А чому ви питаєте?
— Це питає одна юна дама. Вона сказала, що у «Великому шляху» це все підтримують.
— А. Гадаю, вона має на увазі полікультуралізм, — сказав Мокр, пригадавши спіч Злотного, надрукований в «Часі». — Але ми цього не робимо просто тому, що не розуміємо сенсу терміну. Ми, панно Маккаларіят, беремо на роботу кожного, хто вміє читати, писати та здатен дотягнутися до поштової скриньки. Я візьму на роботу вампіра, якщо він член Ліги непитущих, троля, якщо він не забуває витирати ноги, а якщо тут десь є безробітні вовкулаки, я із задоволенням найму листоношу, який зможе огризатись від собак. Будь-кого, хто зможе робити роботу, панно Маккаларіят. А наша робота — приводити пошту в рух. Ранок, день, вечір — ми доставляємо. Ще маєте якісь питання?
В її очах з’явився підозрілий блиск.
— У мене ніколи немає проблем ні з ким, хто не приховує, ким він є, пане Губперук, але я змушена висловити протест проти ґномів. Яких наймає пан Шеляг.
— Це чудові робітники, панно Маккаларіят. Шанують письмове слово. І працелюбні, — жваво промовив Мокр.
— Але вони не кажуть, яка їхня... що вони... хто... дами вони чи джентльмени, пане Губперук.
— А. Знову йдеться про дамські кімнати? — з холодом усередині уточнив Мокр.
— Я відчуваю відповідальність за моральний стан молоді, яка перебуває під моїм керівництвом, — грізно промовила панна Маккаларіят. — Ви посміхаєтеся, пане Губперук, але я не дозволю з себе сміятися.
— Ваша стурбованість робить вам честь, панно Маккаларіят, — заявив Мокр. — При проєктуванні нової будівлі Поштамту цьому питанню буде приділено особливу увагу, і я накажу архітекторові проводити консультації з вами на кожному етапі.
Таке наділення владою змусило добре сховані від сторонніх поглядів груди панни Маккаларіят помітно розширитися.
— Нараз, однак, ми змушені вдовольнятися тим, що нам лишила пожежа. Я сподіваюся, ви, як представниця менеджменту, всебічно донесете цю думку до нашого персоналу.
З окулярів панни Маккаларіят променилося світло смертного гріха гордині. Представниця менеджменту!
— Безумовно, Поштмейстере, — запевнила вона.
Але здебільшого робота Мокра полягала в тому, щоб... просто бути. Від доброї половини будинку лишилася випалена шкаралупа. Люди купчилися в тому, що лишилося; пошту сортували навіть на сходах. Але, здавалося, справи починали йти краще, коли Мокр був поруч. Йому нічого не потрібно було робити — просто перебувати там.
Він ніяк не міг позбутися думок про порожній п’єдестал, на якому стояла колись статуя бога.
Коли споночіло, він був готовий. Драбин тут вистачало, а ґолеми примудрилися укріпити підлоги навіть на горішніх поверхах. Кругом була сажа, а деякі кімнати виходили просто в темряву, але він вибирався все вище.
Він пробрався через залишки горища, протиснувся крізь люк і опинився на даху.
Даху лишилося небагато. Цистерна для дощової води, падаючи, потягла й більшість палаючого покриття, і над вестибюлем його лишилася ледве третина. Але одне крило Поштамту вогонь майже не пошкодив, і дах там мав цілком надійний вигляд.
Тут була одна зі старих голуб’ятень, і хтось там, схоже, жив. Нічого особливо дивного в цьому не було. В Анк-Морпорку прагнуло жити куди більше людей, ніж було місця, щоб жити. Світ дахів давав прихисток цілій субцивілізації, яка таїлася тут, серед вежок, орнаментованих куполів, склепінь, димарів та...