Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— А якщо я скажу ні? — поцікавилася вона.

— Мені доведеться відвести вас до вашої кімнати й повідомити іншим членам родини, що ви перебуваєте тут, — сказав я.

— Як гостя?

— Як гостя, котра потребує пильного нагляду.

— Зрозуміло. Що ж, не палаю бажанням ознайомитися з тією кімнатою. Я вирішила супроводжувати вас і допомогти вам на тих умовах, про які ми з вами домовилися.

На ці слова я відповів легким поклоном.

— Мерліне! — промовила Найда.

— Ні! — відрізав я та подивився на Мандора. Він наблизився до Найди й зупинився перед нею.

— Краще за все буде, якщо ти тепер заснеш, — сказав він їй, і повіки її зімкнулись, а плечі опустилися. — В якому місці зручно її розмістити, поки вона міцно спатиме? — запитав у мене.

— Ось там, — сказав я, показуючи на двері до сусідньої кімнати.

Мандор узяв її за руку й повів за собою. Я почув, як він щось тихо каже, а потім запала цілковита тиша. Ще за хвилину Мандор повернувся до нас, а я підійшов і зазирнув крізь двері до кімнати, де була Найда. Вона горілиць лежала на моєму ліжку. Металевих кульок поблизу я не помітив.

— Вона вирубалася? — запитав я.

— Надовго, — відповів Мандор.

Я подивився на Джасру: та розглядала себе в люстерко.

— Ви готові? — уточнив я.

Вона поглянула на мене крізь вії.

— А як ти збираєшся нас туди доправити? — поцікавилася.

— А ви маєте для цього якийсь хитрий спосіб?

— Маю, але не просто зараз.

— Тоді я викличу Колесо-Привид і попрошу його перенести нас туди.

— А ти певний, що це безпечно? Маю досвід спілкування з цим... приладом. Сумніваюся, що йому можна довіряти.

— Він нормальний, — сказав я. — Ви мусите підготувати якісь закляття, перш ніж ми вирушимо?

— У цьому нема потреби. Мої... ресурси будуть у порядку.

— Мандоре?

Десь із глибин його плаща почулося клацання.

— Я готовий, — озвався він.

Витягнувши Козир із Колесом-Привидом, я оглянув його. Відтак зосередився. Тоді потягнувся до нього. Нічого не відбулось. Я спробував знову: виклик, налаштування, поширення. Намагався дістатися до нього знову й знову, викликаючи, прозираючи...

— Двері... — вимовила Джасра.

Я подивився на двері, що вели до коридору, але не помітив там нічого незвичного. Перевівши погляд на неї, я збагнув, що вона дивиться в іншому напрямку.

Двері до кімнати, де наразі спала Найда, зажеврілися жовтим світлом, й інтенсивність його, зауважив я, зростала. У центрі дверей виникла ще яскравіша цятка. Раптом вона стала повільно пересуватися то вгору, то вниз.

Залунала музика, невідомо звідки, і голос Привида сповістив:

— Співаймо разом із м’ячиком-стрибунцем![109]

— Ану, припини! — гримнув я. — Що за неподобство!

Музика стихла. Цятка світла припинила стрибати.

— Вибач, — сказав Привид. — Я думав, тобі сподобається невеличкий жарт. Допомагає розслабитися.

— Ти помилився, — відказав я. — Хочу, щоб ти переніс нас до фортеці при Вежі Чотирьох Світів.

— І військо також? Щось не бачу Люка...

— Тільки нас трьох, — відповів я.

— А як бути з отією, що спить у сусідній кімнаті? Я вже стикався з нею раніше. Вона неправильно сканується.

— Знаю. Вона не людина. Хай залишається тут і спить.

— Тоді добре. Пройдіть крізь ці двері.

— Ходімо, — звернувся я до Мандора і Джасри, застібуючи на собі перев’язь із мечем та чіпляючи на неї ще й кинджал. Узявши зі спинки стільця свій плащ, накинув його собі на плечі.

Мандор і Джасра попрямували до порталу слідом за мною. Я переступив поріг, але за ним уже не було кімнати. На якусь мить усе навкруги затьмарилось, узялося ряботинням, а коли мої органи чуття запрацювали знову нормально, переді мною простиралася широка долина, на яку я дивився згори, над головою нависало похмуре, вкрите темними хмарами небо, а холодний вітер шарпав поли плаща.

Я почув, як щось вигукнув Мандор, а миттю пізніше й Джасра, позаду і трохи ліворуч від мене. Праворуч виблискував льодовик, білий, наче обсмоктана кістка, а по ліву руку аспидно-чорне море клубочилося білими звивами хвиль — наче зміїне кубло перекидалося в бадді з молоком. Далеко внизу парувала, мов киплячий казанок, темна твердь.

— Привиде! — гукнув я. — Ти де?

— Я тут, — почув неголосну відповідь, а, подивившись долу, помітив крихітне кільце світла біля носака лівого чобота. Далеко попереду, внизу, стирчала Вежа. Навкруги її мурів я не побачив жодних ознак життя. Зрозумів, що, найімовірніше, стою на гірському схилі, десь неподалік того місця, де мав колись тривалу бесіду зі старим самітником на ім’я Дейв.

— Я хотів, аби ти закинув нас усередину фортеці, — пояснив я Привиду. — Чому висадив на цій вершині?

— Казав же тобі, що мені не подобається це місце, — відповів Привид. — Хотів дати тобі змогу подивитися на нього здалеку й визначитися, куди бажано тебе перенести. Тоді зможу зробити це дуже швидко, не зазнавши тривалого впливу руйнівних сил.