Слідопит, або Суходільне море

— Все це так незбагненно для мене,— призналася Мейбл.— По-моєму, те, що вважається законним для короля Георга, треба, щоб було законне і для короля Людовіка...

— Справжнє ім’я французького короля — Капут,— поправив Мейбл, давлячись олениною, Кеп.— Раз у мене на борту був пасажиром один дуже вчений чоловік, то він казав мені, що всі ці Людовіки — тринадцятий, чотирнадцятий і п’ятнадцятий — були великі шахраї, і справжнім їхнім прізвищем було Капут[116], що по-їхньому означає «голова». Вже тільки за одне це вони заслужили, щоб їх підвести до бантин і одного за одним перевішати, коли настане слушний час.

— Ну, це вже щось схоже на скальпування, у кожному разі — це теж прояв своєрідної людської натури,— зауважив Слідопит не без подиву, ніби він уперше почув щось цілком нове для себе.— Тепер я цих шахраїв нищитиму без усяких докорів сумління, хоча, повинен сказати, досі теж я з ними не дуже панькався.

Оскільки всі співрозмовники, за винятком однієї Мейбл, прийшли, здавалося, до спільної думки, ніхто більше не вважав за потрібне обговорювати далі зачеплену тему. І справді, погляди трьох наших чоловіків мало чим відрізнялися від поглядів великої маси інших людей, котрі, як і вони, про все були схильні судити упереджено, без глибокого знання справи і справедливості. З огляду тільки на це, може, й не варто було б наводити всю їхню розмову, коли б вона якоюсь мірою не стосувалася наступних подій нашої повісті, а їхні погляди не проливали світло на мотиви, що керували їхніми вчинками.

Щойно скінчилася вечеря, сержант попрощався зі своїми гістьми і зостався наодинці з дочкою. Між ними відбулася довга й сердечна розмова. Сержант від природи був не з тих, що легко розчулюються, проте зараз, перед цією незвичайною операцією, в його душі раптом прокинулися почуття, яких він досі не знав. Так уже воно ведеться, що солдат чи матрос, доки сам виконує накази командирів, якось менше думає про небезпеку, на яку наражається. Та досить йому взяти на себе відповідальність командира, як його відразу починають мучити сумніви щодо успіху дорученої йому операції. Тепер він, може, не стільки піклується своєю власною долею, скільки долею своїх підлеглих, і легше піддається зневірі, яка послаблює його рішучість. Так-було цього разу і з сержантом Дангемом, який замість прагнути, як завжди, перемоги, раптом відчув, що може навіки розлучитися зі своєю дочкою.

Ніколи ще Мейбл не здавалася йому такою прекрасною, як у цей вечір. Мабуть, це було тому, що досі їй просто не випадала нагода показати всі свої найкращі риси, а може, й тому, що сьогодні, як ніколи, їй чомусь до глибини душі стало жаль свого немолодого вже батька, який уперше відгукнувся на її почуття такою ніжною батьківською любов’ю. У її стосунках з батьком завжди бракувало невимушеності, до того ж її велика перевага над ним в освіті та вихованні утворила між ними справжню прірву, яка ще більше поглиблювалася через його військову суворість, набуту впродовж багаторічного й тісного спілкування з рядовими солдатами, котрих можна було тримати в покорі тільки за допомогою жорстокої дисципліни. Цього ж разу, коли вони зосталися самі по вечері, розмова між ними мало-помалу набрала більшої щиросердості, ніж будь-коли, і невдовзі Мейбл з радістю відчула у батькових словах таку ніжність, якої в глибині душі жадала від першого дня свого приїзду.