Слідопит, або Суходільне море

Марне було б гайнувати час, щоб прослідкувати ті шляхи, які породжують в одному людському серці довіру до іншого. Проте саме це почуття й розбуркала молода індіянка у нашій героїні, яка, переконана в тому, що ці незвичайні відвідини робляться для її ж добра, виявила бажання без зволікань вступити в тісніші стосунки. Тому, не вагаючись, вона висунулася з кущів і дуже зраділа, побачивши, що Червнева Роса відповідає їй довір’ям і теж без остраху виходить зі свого схову. Тепер обидві дівчини,— бо саме так можна було назвати й тускарору, яка, незважаючи на заміжжя, була молодша за Мейбл,— відверто обмінялися дружніми привітаннями, а Мейбл навіть кивнула індіянці, щоб підійшла, хоча й сама не знала, яким чином та зможе до неї перейти. Проте Червнева Роса негайно довела, що це їй цілком до снаги, бо, зникнувши на якусь мить, вона відразу ж з’явилася знову, тільки вже у чорній пірозі, ніс якої виткнувся з-за кущів, а решта лишалася у чомусь на зразок прихованого струмка. Мейбл хотіла була махнути їй, щоб пливла до неї, але в ту мить почула громовий голос дядька, що гукав її снідати. Махнувши індіянці, щоб та заховалася назад, Мейбл випурхнула з кущів, метнулася галявою на поклик і невдовзі побачила всю залогу за сніданком; Кепові ж довелося просто постримати свій апетит, щоб гукнути Мейбл. Оцінивши ситуацію, Мейбл тієї ж миті збагнула, що ліпшої нагоди для розмови із Червневою Росою годі й шукати, і, сказавши, ніби ще не готова сідати за стіл, шмигнула назад — у гущавину й подала знак індіянці.

Кмітлива Червнева Роса все зрозуміла; кілька дужих, безгучних помахів веслом — і ніс піроги був у кущах постового острова, а за якусь хвилину Мейбл уже вела індіянку за руку, скрадаючись поміж кущами, до своєї хатини. Як на те, хатина стояла так, що до неї можна було прошмигнути, не потрапивши на очі тим, що сиділи за сніданком. Сяк-так нашвидку пояснивши гості, що їй доведеться трішки побути самій, Мейбл залишила Червневу Росу в своїй кімнаті і, певна, що та не вийде, поки її не покличуть, сама пішла до багаття й підсіла до столу, намагаючись триматися так, ніби нічого не сталося.

— Семеро одного не ждуть, Мейбл!—дорікнув їй дядько, запихаючися смаженою лососиною, бо хоч кулінарне мистецтво тут, на далекому кордоні, може, й було ще далеке від високого, рівня, зате їства були, як правило, чудові.— Семеро одного не ждуть; це добре правило, і воно піднімає соньків до роботи.

— Я не сонько, дядечку: вже з годину я на ногах і оглядаю острів.

— Що там його оглядати, місіс Мейбл,— докинув М’юр,— коли він такий малесенький. Ланді... чи ліпше величатимемо його майором Данкеном у цьому товаристві,— виправився квартирмейстер, зважаючи на капрала та солдатів, хоч ті й сиділи дещо віддалік,— недуже розширив володіння його величності англійського короля, захопивши цей острівець. Мабуть, прибутками та вигодою він саме дорівнює знаменитому острову Санчо[117] — того самого Санчо, про якого ви, добродію Кепе, безсумнівно читали в години дозвілля, а тим більше — в штиль та коли були вільні від вахти.