Слідопит, або Суходільне море

— Ви, таточку, часом не хотіли цим сказати, щоб я стала в лави вояків і допомогала їм захищати цей острів?

— Уяви собі, дочко, що в наших краях жінки не раз робили такі подвиги, хай он Слідопит скаже. Та, щоб ти не злякалася, коли вранці прокинешся і не побачиш нас, доречно буде сказати тобі, що ми вночі виступаємо в похід.

— Як це «ми»? А мене що, одну з Дженні покинете на цьому острові?

— Ні, дочко, ми не обеззброїмо острова зовсім. Тут залишаться на час нашої відсутності поручник М’юр, дядько Кеп, капрал Мак-Неб та ще три вояки, котрі й складатимуть залогу острова. Ти будеш у цій хатині вдвох із Дженні, а дядько Кеп займе моє місце.

— А містер М’юр? — майже півсвідомо вирвалося у Мейбл, яка відразу собі уявила, скільки їй тепер надокучатиме своїми залицяннями поручник.

— Ну, він залицятиметься до тебе, якщо це тобі до вподоби, дочко; він, бачиш, у нас парубок джигунистий і вже чотири рази одружувався, а на доказ того, як він шанує пам’ять своїх небіжчиць, він збирається одружитися ще й уп’яте.

— Квартирмейстер запевняв мене,— наївно докинув Слідопит,— що коли душа поорана горем, то краще за все заскородити її, щоб від старих борозен не зосталося слідів.

— «Поорана» чи «заскороджена» — яка в тім різниця,— зауважив, іронічно посміхаючись, сержант.— Чекайте-но, хай він викладе перед Мейбл усе, що має в голові, і його залицяння луснуть, як мильна булька. Я більш ніж певен, що моя дочка ніколи не стане дружиною поручника М’юра.

Це було сказано таким тоном, який давав ясно зрозуміти, що сержант нізащо не віддасть свою дочку за квартирмейстера. Від цих слів Мейбл зашарілася, стенулася, зніяковіла, осміхнулась, і, зібравшися, нарешті, з силами, вона, аби приховати своє хвилювання, з удаваною веселістю сказала:

— Може б, татку, краще зачекати, доки містер М’юр сам освідчиться й висловить бажання стати моїм чоловіком, чи, правильніше сказати,— взяти за жінку вашу дочку, а то щоб часом не вийшло так, як у тій байці про лисицю та кислий виноград!

— А що це за байка, Мейбл? — жваво зацікавився Слідопит, який, з усією своєю славою, часто-густо не знав багатьох найпростіших речей, відомих майже кожній білій людині.— Ви так гарно розповідаєте все,— розкажіть нам цю байку; по-моєму, сержант її теж ніколи не чув.

На догоду своєму залицяльникові Мейбл і справді майстерно, як це вона вміла, переказала всім відому байку про «Лисицю й виноград», а Слідопит, слухаючи й милуючись її красою, аж мінився на обличчі від щирого захоплення.

— Так воно й буває у лисиць! — вигукнув він, коли Мейбл скінчила.— Та й у мінгів теж, бо й вони підлі та жорстокі, як ті лисиці; у кожному разі, в цих гадів багато спільного. Ну а щодо винограду, то він у наших краях взагалі кислий навіть для тих, хто може його дістати, хоча, я б сказав, часом та за деяких обставин він видається ще кислішим тому, хто не спроможний доп’ястися до нього, я вважаю, наприклад, що мій скальп для мінгів досить кислий.