Слідопит, або Суходільне море

— Тату,— промовила вона спокійно і майже сумирно,— а бог благословить покірливу батьківській волі дочку?

— Авжеж, Мейбл, про це і в святім письмі сказано.

— Тоді я погоджуюся вийти за того, кого ви хочете.

— Ні... ні, Мейбл... Я дозволяю тобі вибирати в чоловіки того, кого твоє серце бажає.

— Мені нема з кого вибирати... Тобто, я хочу сказати, ніхто ще не просив моєї руки, крім Слідопита й містера М’юра, звичайно, а з цих двох і я, і ви без вагань зупиняємо свій вибір на одному й тому ж. Ні, тату, я піду за того, кого ви хочете.

— Ти ж знаєш, люба дочко, мій вибір: ні за ким ти не будеш така щаслива, як за благородним провідником.

— Ну, що ж, тату, якщо він після всього ще має бажання зі мною одружуватися... Тобто, коли він ще раз попросить моєї руки... Адже ви не хотіли б, певне, щоб я сама робила освідчення або щоб хтось від мого імені його робив,— по цих словах бліді щоки Мейбл пойнялися рум’янцем, бо це шляхетне й великодушне рішення влило у її серце новий струмінь життєвої снаги.— Отож не треба допоки переказувати йому все це. А якщо він ще раз попросить моєї руки і, вислухавши все, що треба чесній дівчині сказати чоловікові перед одруженням, все-таки захоче, щоб я стала його дружиною, то я стану нею.

— Хай благословить тебе бог, дочко, і хай він винагородить тебе так, як тільки того заслуговує благочестива дитина!

— Ну от, тату, заспокойтеся тепер і можете з легким серцем та надією в бозі вирушати в експедицію. За мене вам нічого більше турбуватися. А навесні — до цього ж бо треба, татку, хоч трохи якось і приготуватися,— а навесні вже я вийду заміж за Слідопита, якщо цей благородний мисливець на той час ще захоче мене взяти.

— Мейбл, він тебе кохає так, як я кохав твою матір. Коли він розповідав мені про свої почуття до тебе, він плакав, як дитина!

— Я вірю, я мала добру нагоду й сама переконатися, що він кращої думки про мене, ніж я того варта; але що там казати: на світі нема іншої людини, яку я поважала б дужче, ніж Слідопита, навіть не роблячи винятку й для вас, таточку!

— Це так і слід, дочко, і ти з ним будеш щаслива, повір. Може б, я переказав це Слідопитові?

— Краще не треба, я не хотіла б, тату... Хай краще це якось само собою, цілком невимушено прийде: зрештою, чоловік повинен добиватися кохання від жінки, а не жінка від чоловіка...

Усмішка, що осяяла при цих словах гарнесеньке личко Мейбл, була просто янгольська, принаймні такою вона видавалася її батькові, проте кожен, хто вмів краще читати з виразу обличчя швидкоплинні душевні переживання, мабуть, одразу ж помітив би в ній щось непогамоване й неприродне.

— Ні, ні, тату, ми не повинні підганяти події, хай усе вирішується так, як має само вирішитися; але дана мною обіцянка — непорушна!