Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Десублімація еросу в «Лісовій пісні» Лесі Українки

Головною проблемою української жінки-істерички, яка є носієм національного архетипного еросу, є психологічне прийняття натуральної, сексуальної любові.

«Лісова пісня» (1912) виводить зі сфери неможливого містичного еросу, який вказує на потужний батьківський комплекс дочки, у сферу еросу натурального, жіночо-чоловічого, що дає змогу простежити еволюцію психології еросу, представлену Лесею Українкою у драматургії, а саме еросу як трансцендентного бажання, що ніколи не може бути зреалізованим, та еросу як натурального потягу жінки до чоловіка.

А. Зупанчич, словенська послідовниця Ж. Лакана, у праці «Про любов як комедію», виходячи з лаканівського розрізнення бажання і натуральної любові як потягу-ваблення, зазначає, що лише любовна сублімація дозволяє насолоді спуститися до бажання[743], але натуралістична, тобто сексуальна, любов повинна романтичну сублімацію як піднесення до метафізичного Неба поєднати зі спуском до землі, зішестям до низу, адже висхідний рух еросу підносить любовний об’єкт в ранг Об’єкта у всій його трансцендентності, недоступності, а нисхідний — опускає у його доступності. За лише висхідної течії Об’єкт набуває нелюдського (божественного) статусу, наприклад статусу Перекрасної Дами в куртуазній любові, який Лакан оцінює як статус «нелюдського партнера», або статус Дон Жуана для Долорес чи Месії для Міріам у драмі Лесі Українки. Зниження піднесеного Об’єкта є умовою, яка забезпечує натуральну, сексуальну ситуацію любові. Тому Фройд, виявивши небезпечне розщеплення в національному еросі, акцентував його через проблему розходження ніжної і хтивої течій як наслідок інцестного спадку любові та психологічну загрозу для національного світу, адже мова йде про розщеплення мужності і жіночості. «Нехай це звучить неприємно і парадоксально, — радив Фройд, — але варто сказати, що той, хто хоче бути в любовному житті вільним і щасливим, повинен подолати респект перед жінкою і примиритися з уявленням про кровозмішання з матір’ю або сестрою»[744]. Тобто, потужний материнський комплекс, спрацьовуючи у національному романтичному еросі на рівні психічних уявлень, не повинен ліквідовувати хтиву течію. У протилежному разі національний суб’єкт, оскоплюючи ерогенність, постане як чистий філософський мазохіст, що виявить відразу до статевого акту, а сам статевий акт переживатиме як щось принизливе, брудне, таке, що оскверняє людину (ситуація О. Вайнінгера). На основі оскоплення ерогенного мазохізму народжується українська істеричність, про яку й свідчить драма Лесі Українки.