Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Згідно з логікою психоаналізу цілісний об’єкт еросу, який містить в собі причину любові, відпочатково втрачений. Тому в теорії еросу Лакана цей втрачений об’єкт любові, який ніколи не зустрічається в реальності, отримує назву об’єкта а[739]. Трансцендентність цього об’єкта дає підстави любити певний кінечний об’єкт, дошукуючись його потойбічної суті. Тому психоаналіз логічно доводить, що єдиним об’єктом, який можна любити абсолютно, може бути лише Бог[740]. Невипадково саме богочоловік стає проекцією пристрасті Лесі Українки, даючи змогу збагнути її автобіографічну любов до Сергія Мержинського: механізм любові запускається усвідомленою частковістю жінки і цілісністю божественної сутності, до якої спрямовується духовно спрагла у своєму бажанні жінка.

Символізація українського християнства як національного зізнання у вбивстві Бога-отця і спокутування провини в драматичному пошуці Лесі Українки виявляє колоніальний кастраційний комплекс, що постає через романтичну, одержиму віру в сина Божого, яка відсуває Бога-отця — на зразок Касандри, коли та зреклася Аполона. Христос як цілісний психологічний символ, який виражає національну або материнську єдність з Богом-отцем, в ситуації української істеричності — з неподоланим романтичним комплексом — розщеплюється. Тому істеричне переживання Міріам смерті Месії за неусвідомленої маргіналізації Бога-отця виявляє в національній душі мазохістський комплекс даремної жертви. Так Леся Українка пророчо прочитує українське XX століття. На сучасному порубіжжі Г. Пагутяк, символізуючи український світ в образі Смітника Господа нашого, показує цю Еру пустоти, коли Дух відвертається від людей, адже йому не потрібна їхня ерогенна жертовність. «Зрештою, всі вони почули великий неспокій, — пише Г. Пагутяк, — може, через те, що Вітрові не потрібна їхня жертва, самі вони непотрібні в цій країні, де все відбувається без них»[741].