Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

«Я не просто жінка, — писала О. Кобилянська у листі до О. Маковея, — а жінка з душею, поважною як смерть». Однак її творчість можна поділити на дві частини: несвідому материнську і свідому батьківську, або «поважну». Перша — виразно автобіографічна, де образно втілюється її еротичне життя, внутріпсихологічні проблеми, виявляється їх меланхолійний пафос, який відсилає до материнського німецького коду. Другу — характеризує стиль «поважної» письменниці, що означає утвердження українського батьківського коду. Розщепленість творчої психіки між різнонаціональними кодами, материнським і батьківським, є особливо цікавим об’єктом для психоісторичного дослідження, оскільки виявляє онтогенез імперського суб’єкта.

Поважність «батьківського» письма О. Кобилянської вивершується у романі «Земля» (1905), написаному як пророчий текст — «з поглядом у будучину». Цей роман може бути співставлений із романом «Земля» (1887) Е. Золя, де французький письменник прагнув показати селян як несвідомих людей, сутність яких визначає інстинктивне, «тваринне життя». Страшна правда про свій несвідомий народ, що керується у діяльності стихійними бажаннями, закономірно лякає свідому власних інстинктів творчу особистість, якою був Золя. У романі «Земля» О. Кобилянська, уникаючи притаманного Е. Золя жорсткого натуралізму, який відповідає характеру чоловічого письма, містично й шляхетно виявила вкорінений в українське народне несвідоме національно-психологічний комплекс братовбивства через модерну інтерпретацію біблійної історії про Каїна й Авеля.

Братовбивство як українсько-психологічний комплекс, що відсилає до покоління архетипних вбивць, стає закономірним привидом-попередженням на порубіжжі. Адже цей деструктивний комплекс потужно символізувався у поезії Шевченка, повісті «Страшна помста» Гоголя, романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ін. Активізоване деструктивне несвідоме і надалі символізуватиметься через комплекс братовбивства. Психоаналітичне лаканівське розуміння таких комплексів, що постійно виринають у психоісторії літератури, пов’язане із символічним поверненням Реального як несвідомого. Роль, яку грає Реальне в Лакана, означає, що несвідоме вривається у реальність як травматичне повернення, в «привидах живих покійників» (С. Жижек), які не хочуть залишатися мертвими, тому знову і знову повертаються, щоб здійснити символічні розрахунки. Ці «привиди» мають смисл не виконаного символічного закону, є знаком порушення у символічному ритуалі, процесі символізації. У тлумаченні цієї символізації С. Жижек посилається на міф про Едіпа і працю «Тотем і табу» З. Фройда, який реконструює міф про вбивство батька. Однак С. Жижек не відчитує національного коду психоаналізу Фройда, який невипадково подає два різні тлумачення міфу про батьковбивство. Перше тлумачення — характерне для імперського суб’єкта, воно ґрунтується на установці, за якою батько як інстанція заборони закриває шлях для інцестного задоволення і для порушення табу, тому через вбивство батька ліквідовується перешкода і можна насолоджуватися забороненим об’єктом. Друге тлумачення — характерне для національного суб’єкта, який архетипно переживає родинну провину, тому тут вбивство батька не усуває перешкоди, не робить задоволення доступним, а навпаки — мертвий батько виявляється сильнішим за живого: з’являючись після смерті як агент символічного закону, остаточно закриває доступ до порушення табу. Тобто реальний батько у національному світі не має такої влади, яку отримує мертвий батько, адже, за словами С. Жижека, тут «вбивство батька інтегрується у символічний всесвіт» і «мертвий батько починає владарювати в особі символічної інстанції Імені-Батька»[749]. Тобто національний суб’єкт тісно зв’язаний з психічною матрицею, імперський діє за відсутності психічної матриці, як язичник, який не помирає, тому що не живе.