Історія ГУЛАГу

У великих табірних комплексах муки були інші: не просто карцери, а штрафні бараки і навіть цілі штрафні лагпункти. У Дмитлагу, таборі, який будував канал Москва-Волга, 1933 року було створено «лагпункт суворого режиму» для «тих, хто відмовляється працювати, втікачів, злодіїв тощо». Для забезпечення ізольованості табірне начальство постановило, що новий лагпункт має бути огороджений двома рядами колючого дроту замість одного; що на роботу в’язнів має водити посилений конвой; і що в’язні мають виконувати тяжку фізичну роботу на робочих місцях, з яких тяжко втекти[886].

Приблизно в цей самий час штрафний лагпункт створюється і в Дальстрої. До кінця 1930-х років він зажив слави одного з найзловісніших місць ГУЛАГу: Серпантинная — або Серпантинка, — на сопках далеко на північ від Магадана. Штрафний табір було спеціально розміщено так, щоб до нього доходило якомога менше сонячного світла, у ньому було холодніше і темніше, ніж в інших таборах Колими (тут і без того холодно й темно протягом більшої частини року). Штрафний табір Дальстрою був потужніше укріплений, ніж інші лагпункти, а 1937 і 1938 років саме тут виконувалися смертні вироки. Вже сама його назва використовувалася для залякування в’язнів, які прирівнювали відправлення до Серпантинки зі смертним вироком[887]. Один із дуже небагатьох, хто побував на Серпантинці й вижив, розповідав, що бараки там «були такі набиті, що сидіти на підлозі можна було тільки по черзі, інші стояли. Вранці відчинялися двері, і викликали 10–12 осіб по прізвищах. Ніхто не відповідав. Тоді хапали абикого і везли на розстріл»[888].