Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Для подолання колапсу першої ланки судової системи УЦР вдалася до законодавчого закріплення тимчасового відходу від принципу колегіальності — 30 березня 1918 р. було ухвалено постанову на доповнення Закону Про тимчасове впорядкування місцевого суду, згідно з якою в тих місцевостях, де члени мирового суду ще не були вибрані й затверджені, мирові судді на час до обрання членів мирового суду діставали право вирішувати всі цивільні та кримінальні справи одноособово[702]. Щоправда, деякі мирові судді, які одразу виступили проти запровадження колегіальності в діяльності мирових судів, зазначаючи, що правосуддя опиниться «в руках, у безлічі випадків, малограмотного, втратившого будь-яку повагу до закону, населення, налаштованого вкрай ворожо до інтелігенції і більш-менш крупних власників»[703], радо сприйняли цей крок.

Стосовно суду присяжних було вирішено, що в місцевостях, де списки присяжних засідателів на 1918 рік не складені, окружні та апеляційні суди для розгляду і вирішення кримінальних справ мають запрошувати присяжних суддів із чергових списків, складених на 1916 рік[704].

До компетенції мирових судів належали дрібні цивільні, кримінальні та адміністративні справи, законодавчо обмежені розміром збитків від правопорушення та/або розміром покарання. Так, мирові суди розглядали кримінальні справи, за якими покарання не могло перевищувати півтора року позбавлення волі, та цивільні справи із сумою вимог до 1 тис. крб.

В «Учреждениях судебных установлений» (УСУ) зазначалося, що мировий суд надає сторонам «не лише найближчий засіб для вирішення спорів про право у справах, які вимагають швидкого вирішення на місцях і наглядного знання місцевих обставин та відносин, але разом з тим і посередника для узгодження вимог, які надто часто тільки на своєму початку видаються протилежними». Отже, мировий суддя мав здійснювати й функції медіатора.

Мирова юстиція — це фактично санкціонована державою судова влада місцевого самоврядування. Механізм обрання мирових суддів органами місцевого самоврядування — повітовими земським зборами, на відміну від призначених згори суддів окружного суду; віковий, освітній, майновий ценз та норма обрання кожні три роки, що давало можливість перебувати на суддівській посаді лише найповажнішим представникам громади, мали забезпечити їхній моральний авторитет та високий рівень довіри до їхніх рішень.