Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Ще одне важливе питання, яке мали вирішити автори реформи, — встановлення вимог до претендентів на суддівську посаду. Як відомо, Центральна Рада ухвалила принцип, згідно з яким суддями могли бути обрані претенденти без вищої освіти, за умови обрання їх 3/5 голосів присутніх на засіданні членів УЦР, що викликало широкий резонанс і неоднозначно, зазвичай негативно, оцінюється сучасними дослідниками. Наведемо декілька аргументів, якими керувалися реформатори. По-перше, російська практика, в якій кваліфікаційні вимоги (диплом про вищу юридичну освіту; іспити; строки перебування на посадах в судовому відомстві й у званні присяжного повіреного) часто не виконувались, показала формальний характер таких вимог. Зокрема, один з найвідоміших цивілістів сенатор В. Л. Ісаченко мав диплом фізико-математичного факультету університету (відділення чистої математики). По-друге, в момент «перебудування соціально-економічного укладу життя» участь у суддівській колегії, наприклад, освічених економістів або осіб, «знаючих економічні умови життєвих відносин по своїй комерційній агрономічній технічній освіті», мала лише сприяти правильному вирішенню відповідних судових справ.

Вимогу практичного судового стажу також оцінювали як недоцільну, адже «особа, що кілька років служила в судовій канцелярії або займалася виключно односторонньою слідчою роботою, отримувала перевагу перед особою, яка в ті самі роки поглиблювала теоретичні знання, наприклад студії в закордонному університеті. Адвокатський стаж також не гарантує поширення знань після університетських студій, часто цей стаж номінальний — не всі адвокати мають практику, а часто мають практику цілком односторонню. Такі обов’язкові стажі обмежують можливості доручення людей з виключними здібностями»[698].

Законом Про утворення Генерального суду було передбачено заснування прокураторії. Реформа, впроваджена Законом Про урядження Прокураторського догляду на Україні (прийнятий 23 грудня 1917 р. та оголошений 5 січня 1918 р.)[699], передбачала зміну назви — замість «прокуратури» — «прокураторія», а замість «прокурора» — «прокуратор», а також докорінне оновлення персонального складу прокуратури. В цьому вбачалась нагальна потреба, адже, за оцінками реформаторів, їхні попередники систематично підбирали склад прокуратури в реакційному напрямі.