Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Реакція на ці та подальші нововведення в сфері українізації судочинства засвідчила діаметрально протилежні позиції судів різних регіонів. Деякі судді наголошували на несвоєчасності таких змін, що потребували неабияких матеріальних витрат, нагадували про невиробленість і суперечливість української юридичної термінології. Інші натхненно заходилися українізувати судочинство; відома діяльність судді С. П. Роздольського, який самостійно підготував переклади найважливіших нормативних документів — Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, а також Статуту кримінального судочинства. Ці переклади зрештою стали базою для роботи урядової термінологічної комісії.

Законодавство про судоустрій не стало винятком із загального правила, закріпленого законом Про правонаступництво від 25 листопада (7 грудня) 1917 р.: до законодавства, чинного на території УНР до 27 жовтня 1917р., не зміненого і не скасованого УЦР, застосовувався принцип наступності — воно залишалось чинним і визнавалось законодавством УНР[685].

Керманичі УЦР усвідомлювали необхідність формування національної державної судової системи та визнали судову реформу першочерговим завданням[686], що було закріплено і в Декларації Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р. А в III Універсалі Генеральному секретарству судових справ доручалося «…упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу».

Проголошена реформа проходила у декілька етапів. Розпочато реформу було «зверху» — з касаційної інстанції, згодом запровадили апеляційні суди, останніми мали бути реформовані місцеві судові органи. Першим кроком стало прийняття 2 (15) грудня 1917 р. Закону Про утворення Генерального суду, який тимчасово, до формування суду на основі Конституції У HP, ухваленої Установчими Зборами, проголошував утворення Генерального суду[687].

У подальшому реформу продовжили закони Про заснування апеляційного суду, Про затвердження штатів апеляційного суду Київського, Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів, Про затвердження штатів Генерального суду, Про прокурорський нагляд.

Головним результатом реформи стало формування національної системи судових органів. Її очолив Генеральний суд, який мав виробити та подати на затвердження Центральної Ради власний регламент роботи, а до його затвердження — керуватися законами, що регламентували діяльність Урядуючого Сенату, узгоджуючи їх із Законом Про Генеральний суд та іншими законами УЦР.

Історично склалося так, що компетенція Урядуючого Сенату виходила далеко за межі суто судової діяльності, однак УЦР пішла за європейськими зразками та обмежила компетенцію Генерального суду судовою діяльністю і наглядом за судовими установами[688], при цьому удосконалила його структуру. Так, окрім цивільного й карного (кримінального) департаментів, було виділено окремий адміністративний департамент, який мав займатися адміністративною юстицією. Крім цього, тимчасово, до розв’язання питання про скасування всіх спеціальних судів, на Генеральний суд покладалося виконання функцій Головного Воєнного Суду у справах, вирішених на території України, адже сам він також перебував на території Росії.