Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
В умовах відсутності реальних можливостей для нормальної роботи місцевого самоврядування Законом Директорії від 19 лютого 1919 р. Про вибори та призначення мирових суддів було перейнято практику Гетьманату — мирові судді тимчасово призначалися міністром юстиції, а інститут членів мирового суду, введений Тимчасовим урядом Законом Про тимчасовий устрій місцевого суду від 4 травня 1917 р., було скасовано остаточно. Також було запроваджено безкоштовний розгляд мировими судами справ, ціна позовних вимог в яких не перевищувала 10 000 грн. 31 жовтня 1920 р. компетенцію мирових суддів було поширено на кримінальні та цивільні справи.
Але реформувати вищі органи влади виявилося простіше, ніж налагодити нормальну реалізацію судової функції на місцях. Водночас проблема судової влади на місцях стояла доволі гостро і зрештою стала головним завданням, яке дедалі важче було реалізувати в умовах розвитку революції.
На місцях серед селянства виникало багато непорозумінь, вирішити які без відповідних органів не вдавалося. Комендант тилу в своєму рапорті міністру юстиції від 30 липня 1919 р. повідомляв: «…Населення деморалізується і з’являється думка “суду нема, полагодити хатні справи нема кому, отже і влади авторитетної немає…” Селянство стосковалося за здоровим судовим апаратом, воно змучилось тим безладдям і сваволею, що являв собою комуністичний судовий орган, тому організація волосних судів чекає найскорішого вирішення, і буде мати важливі наслідки як в справах цілком юридичних та і взагалі буде привчати населення до дисципліни законності ладу, що так потрібно в даний момент — момент державного будівництва»[723]. У таких умовах значного поширення набували інститути самосуду і самоправства, про що регулярно інформувало МВС.
Водночас воєнне становище диктувало зміщення наголосів зі звичайної на військову надзвичайну юстицію. Саме Директорія мала найбільш розроблене законодавство в цій сфері.
Так, 26 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон Про надзвичайні військові суди. Його істотними недоліками В. В. Землянська вважає запровадження смертної кари; порушення принципу рівності всіх учасників судового розгляду перед законом (за ті самі злочини, за які не було передбачено смертної кари, старшини підлягали покаранню в два рази суворішому, ніж рядові); відсутність попереднього слідства, а також забезпечення апеляційного та касаційного оскарження вироку суду; поєднання в одному законодавчому акті норм матеріального та процесуального права тощо. Крім цього, всі члени суду, а також прокурор і захисник, призначались особою, за наказом якої сформовано надзвичайний військовий суд. Закон закріпив і деякі демократичні принципи кримінального процесу, зокрема законність, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист, участь народу в здійсненні правосуддя[724].
Директорія пішла ще далі в Законі Про поступовання в штабових судах, затвердженому її головою С. Петлюрою 4 серпня 1920 р. Цей закон суттєво відрізнявся від аналогічного законодавства попередніх владних режимів у бік концентрації судових повноважень в органах надзвичайної юстиції, про що свідчать і відсутність можливості апеляційного перегляду справ і відмова від участі присяжних засідателів у розгляді судової справи. До здобутків закону В. В. Землянська зараховує вирізнення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією кримінального процесу в радянському та українському судочинстві (до прийняття Кримінально-процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року).
Цей закон складався з 271 статті, 11 розділів і докладно регламентував процедуру розгляду судової справи, починаючи від порушення кримінальної справи і завершуючи виконанням судових рішень. Очевидно, такий високий юридико-технічний рівень закону пояснюється тим, що в його основу були покладені напрацювання фахових юристів кодифікаційної комісії, головним завданням якої було вироблення Кримінально-процесуального кодексу УНР[725].
723
Там само. — Арк. 8.
724
Землянська В. В. Зазн. праця. — С. 13, 14.
725
Там само.