Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
«Вони тут непогано живуть», — сказав Рибін охоронцю, який ніяк не намагався завадити їхнім зйомкам.
«Краще за всіх», — відповів той із сумною посмішкою на зморшкуватому обличчі.
«А порівняно з Вами — як?»
«Їм завозять чорну ікру, і вони її беруть кілограмами, — відповів охоронець, одягнений у синій однострій із зеленими погонами. — А я й ста грамів не можу купити. Їм відпускають по п’ятнадцять кілограмів цукру, а в моєму селі норма — півтора кіло на особу».
«Жодної справедливості», — зауважив Рибін.
«Отож, жодної».
За вісім днів цей сюжет було показано у вечірній інформаційній програмі незалежного російського телебачення «Вісті», в репортажі про привілейоване життя партійних високопосадовців. Наступного ранку покупці в чергах у порожніх московських продовольчих магазинах обмінювалися обуреними репліками: «Ви бачили вчора новини? От негідники!»
Впродовж п’яти років гласність використовували як зброю в політичній боротьбі між Горбачовим і його опонентами. В результаті в політичному пантеоні радянських громадян змінився склад героїв і лиходіїв, як змінилося й уявлення про ворожі та дружні країни й про той ідеологічний конфлікт, що призвів до холодної війни. Проте гласність, почавшись як внутрішньопартійний маневр, врешті знищила віру в комунізм, яка була головним підґрунтям режиму. Ця зміна, своєю чергою, визначила долю системи, бо саме віра в комунізм допомагала виправдовувати жертви всього народу.
На вулиці в світлі ліхтарів безперервно падав сніг, а Леонід Бородін — письменник і російський націоналіст — намагався пояснити мені менталітет, виплеканий у країні радянським режимом за допомогою контролю за інформацією.
«Те, що нас розділяє, це не просто різні політичні системи, — говорив він, — а два різні стани свідомості. На Заході люди будують своє життя довкола матеріальних речей — великого будинку, одягу, нової машини. У нас же люди не мають доступу до таких речей. Для нас важлива перемога наших ідеалів. Радянські люди дуже щирі. Вони щиро бажають, щоб негри в США мали всі права. Вони щиро хочуть, щоб настав день, коли селяни в Сальвадорі побачать тріумф справедливості. Тут не існує егоїзму, ми бажаємо добра всім».
Бородін зробив останню затяжку й загасив недопалок у попільничці.
«Коли будували Братську ГЕС, — продовжував він, — я був комсомольцем-добровольцем. Ми жили в наметах посеред хащів. Не було ні свіжої їжі, ні водогону. Нас заїдали комарі. Поруч був табір із сотнею в’язнів. Ми харчувалися гірше за них, а працювали важче. Після роботи були такі виснажені, що просто падали в ліжка. Це було в 1957 році. Тоді все здавалося романтичним. Ми страждали більше за в’язнів, але я й досі згадую ті дні з теплотою».
Бородін вийшов із кімнати, походив кілька хвилин коридором, а повернувшись, сів, закурив ще одну цигарку й зайшовся довгим, виснажливим кашлем.
За місяць до того КДБ провело у квартирі Бородіна обшук, і він знав, що йому залишалися лічені дні на волі. А зважаючи на респіраторне захворювання, перебування в колонії загрожувало його життю.
«Люди погано живуть у цій країні, — сказав він, — але ми впевнені, що ми сильніші. Якщо буде потрібно, ми їстимемо шкіру від своїх черевиків. Американці не їстимуть. Якщо Рейган їх про це попросить, вони його переоберуть. А ми їстимемо. Капіталізм — це експлуатація людини людиною і це — зло. Ми маємо боротись зі злом. Якщо Америка побудує сто танків, ми затягнемо паски й побудуємо сто два.
Люди тут неймовірно впевнені в своїй праведності. Ви колись спостерігали за Громико, коли він виступає в ООН? Чули його висловлювання? Жодних сумнівів у собі. Він демонструє абсолютну впевненість у своїй правоті.
Цьому режимові не потрібне територіальне чи економічне верховенство. Він бажає ідеологічного верховенства — верховенства соціалізму над усім світом. Саме тому, коли Захід, залиша-ючись осторонь, кричить: “Ви раби, зібрані докупи, покірні, як вівці, чому ви не скинете ярмо?” — ми відповідаємо лише іронічним сміхом. Ми сходимо на Еверест. Перед нами — сяюча мета, і ніщо нас не зупинить».