Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Описаний Бородіним менталітет панував у Радянському Союзі роками, мобілізуючи населення на жертви заради створення земного раю, який завжди залишався десь далеко попереду.
Покійний письменник Володимир Кормер сказав під час нашої розмови на початку 1980-х, що в СРСР справді існує морально-політична єдність, але не на основі марксизму-ленінізму. Ця єдність ґрунтується на прагненні жити згідно з певною ідеєю й примушувати інших до того самого. Цим потягом до одностайності пояснювалися деякі негативні властивості дисидентського середовища, просякнутого чутками та інтригами, роз’єднаного нетерпимістю та внутрішніми чварами.
Кормер вважав, що, за деякими нечисленними винятками, ідеологічна ментальність, різке відторгнення всього чужого були спільними для всього радянського народу. «Якби до влади в СРСР прийшов Солженіцин, — говорив він, — то повісив би Сахарова або принаймні відправив його в заслання. Якби до влади прийшов Сахаров, він був би ліберальнішим, але, якби владу здобула його дружина, вона із радістю повісила б Солженіцина».
Крім сектантства і браку елементарної поваги до думки інших, існував ще комплекс лідерства, який особливо глибоко вкоренився в інтелігенції. У 1968 році, перед вторгненням до Чехословаччини, Павло Литвинов і Віктор Красін безуспішно намагалися домовитися, хто з них буде лідером дисидентів. Під час однієї суперечки Красін сказав Литвинову: «Як ти насмілюєшся так зі мною розмовляти? Я ідеолог російського демократичного руху!» Але це не справило враження на Литвинова, який наполягав на більшому значенні своєї особи.
Ідеологічна атмосфера радянського суспільства віддзеркалювалася в стосунках між людьми так чи інакше зв’язуючи себе політикою. Серед таких людей (а до цієї категорії належала більшість неформальної інтелігенції) дружба майже завжди мала відтінок товариських стосунків із їхньою потребою в некритичній ідеалізації. Інтенсивність цієї дружби була очевидною в середовищі дисидентів, які становили одну велику, об’єднану на політичному підґрунті родину: практично жили вдома один в одного, демонстрували світлини один одного і глибоко цікавилися особистими справами один одного. Цілком зрозуміло, що дружба подібного типу ставала нестерпною в разі бодай найменшої зміни в поглядах сторін. Тоді будь-яка незгода між друзями вважалася зрадою, і найближчі друзі могли перетворитися на найзапекліших ворогів: люди, немовби прокинувшись, починали детально аналізувати не помічені ними раніше відразливі й негідні риси тих, кого вони роками вважали своїми найкращими друзями.
Важливість контролю за засобами інформації у цій ситуації неможливо було переоцінити. З кожною значною подією в світі радянські медіа перетворювалися на величезний ретранслятор, що поширював якусь дивну, але цілком послідовну версію реальності. Цю картину сфальшованої дійсності ЗМІ вміщували між пересічними громадянами та фактичною реальністю, зводячи нанівець роль особистої думки. Основні політичні переконання радянських громадян, замкнених у герметичному просторі облудної інформації, формувалися під впливом реальності, витлумаченої режимом, а не дійсності як такої.
Початок гласності пробив отвір у цій замкненій, як монастир, системі, і результат виявився водночас спустошливим і неконтрольованим. Цей перелом у свідомості негайно призвів до намагань обмежити гласність як чинник дестабілізації. Однак партійні ліберали тепер були зацікавлені в гласності. Водночас і журналісти почали обстоювати свою незалежність. Багато хто з них присвятив своє професійне життя пропаганді, й тепер, здобувши шанс на відновлення свого чесного імені, журналісти не збиралися дозволяти знову затулити собі рота. Вони йшли на ризик і, захищаючи свої права на вільне висловлення думок, відіграли важливу роль в ментальному визволенні всього радянського народу.
Якось восени 1989 року Володимир Вігілянський, журналіст журналу «Огоньок», вийшов із автобуса на околиці міста Єсентуків й повз ряд напівзруйнованих дерев’яних будинків пішов до тихого провулку. Легкий вітерець шарудів купами опалого листя.
Вігілянський наблизився до маленького будиночка і постукав у двері. За кілька хвилин двері відчинились, і він побачив дівчину, в якій упізнав доньку одного зі своїх московських друзів. Вона запросила його до кімнатки, де в залізній грубці горіло вугілля, а на стінах висіли полиці з книжками та малюнки — здебільшого пейзажі, виконані кольоровими олівцями, вуглиною та аквареллю. Дівчина прийняла в гостя пальто та провела його до Єфросинії Керсновської, яка лежала, напівпаралізована, на вузькому металевому ліжку.