Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
«Ви вважаєте себе хворим?» — спитав Белановський.
«Так, звісно», — відповів Давидов.
«Чому?»
«Тому що лікарі в Інституті Сербського оголосили мене хворим».
Потім із Давидовим бесідували інші лікарі. Вони теж запитували, чи вважає він себе хворим. Він відповідав ствердно, і вони теж питали, чому.
«Бо я в лікарні», — відповідав Давидов, немовби констатуючи незаперечний факт.
За кілька тижнів він почав переконуватися в правильності обраної стратегії.
Спочатку йому не давали жодних ліків. Потім призначили невеличку дозу аміназину, яка виявилася стерпною. А зрештою аміназин узагалі скасували й давали лише валіум.
Спочатку Давидова призначили прибирати на кухні, а потім — шити фартухи в швейному цеху. Водночас він познайомився з іншими політичними в’язнями, які відмовилися визнати себе психічно хворими й через це зазнавали варварського лікування.
Єгора Волкова з міста Находка вперше госпіталізували в 1968 році за керівництво протестом робітників проти порушень в оплаті праці. Коли лікарі спитали Волкова, чи розуміє він, що є хворим, він відповів: «Ні, я не хворий, я політичний в’язень». Після цього Єгорова лікували майже безперервно. Йому давали тизерцин, галоперидол, аміназин, трифтазин. Він набув собі виразку шлунка та високий кров’яний тиск, але ніщо не могло примусити його визнати себе психічно хворим. Здавалося, що він більше не думає про волю, а прагне лише не здаватися.
У грудні 1981-го, після річного перебування в лікарні, з Давидовим поговорила головний лікар Валентина Тимофеєва.
«Скажіть мені — Ви розумієте, що Ваша колишня діяльність була результатом хвороби?» — спитала вона.
«Я не можу судити, я ж не психіатр».
«Але ж Ви мусите мати якусь думку?»
«Не маю жодної. В Інституті Сербського мені поставили діагноз “млява шизофренія”[5]. За такої шизофренії симптоми ледве помітні. Хворий не має жодного уявлення, хворий він чи ні. Це може визначити лише кваліфікований психіатр».
«Гаразд, облишмо питання хвороби. Скажіть, коли Ви займалися тією діяльністю, Ви вважали себе морально правим?»
«Якщо я був хворий, то те, що я робив, було правильним, тобто для хворої людини мої дії були звичайними».
«Ви збираєтеся повернутися до колишньої діяльності?»
«Ні, я не збираюся робити жодних божевільних речей».
У Благовєщенську Давидов провів ще один рік, отримуючи лише валіум, а потім його випустили. Ці два роки в Благовєщенську були незвично коротким терміном для політичного в’язня.
Дванадцятого грудня 1980 року Йосипа Терелю, українського націоналіста, викликали до кабінету полковника Бабенка, начальника Дніпропетровської психіатричної спецлікарні. Там на нього чекали сам Бабенко, лікар Неля Буткевич, завідувачка відділення, в якому лежав Тереля, та підполковник Капустін із дніпропетровського КДБ. Тереля провів у цій лікарні три роки в окремій палаті й лише нещодавно був переведений до загальної палати. Зараз вирішувалося питання щодо його можливого звільнення.
«Ви визнаєте, що Ви хворі?» — спитала Буткевич.
«Мене визнали психічно хворим провідні психіатри Радянського Союзу», — відповів Тереля.
«Ми це знаємо, — сказала Буткевич, — але як Ви самі вважаєте?»
«Так, як і провідні психіатри СРСР».
«Це не відповідь. Ми, мабуть, недостатньо Вас лікували».
«Нелю Михайлівно, Ви забули, в якому стані я був, коли прибув сюди в 1977 році. Це лише завдяки Вам я можу сьогодні так розумно відповідати на запитання».
«Всі пацієнти, — сказала Буткевич, — стверджують, що вони здорові. А Ви кажете, що ви хворі».
«Я кажу, що був хворий, але тепер, завдяки Вам, моє здоров’я покращилося».
«Скажіть мені, Тереля, — продовжувала Буткевич, — Ви правильно вчинили, коли написали протест проти арешту Руденка?»
«Я не пам’ятаю, — відповів Тереля, — я ж був хворий».
«А що Ви думаєте про зернове ембарго, запроваджене Картером?»
«Я не знаю ніякого Картера».
«Картер — президент США».
«Тоді я і поготів не можу його знати. Я Брежнєва бачив лише на світлинах, то як я можу знати Картера?»
«Але ж Ви і Ваша дружина надіслали Картеру листа щодо еміграції з політичних, економічних і релігійних причин. І що — допоміг він Вам?»
«Про той час, коли я був хворим, я нічого не пам’ятаю».
«Терелю, — сказав Капустін, — є рішення Вас звільнити. Як Ви до цього ставитеся?»
5
Цей діагноз часто використовували в СРСР для виправдання примусової психіатричної госпіталізації дисидентів, але на Заході ніколи не визнавали медично обґрунтованим.