Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
На початку 70-х років розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить фрагментарному і припустимому плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька.[162]
Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого не відомо з сучасних джерел, проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татіщева, прийшли до висновку, що вони дають певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені вважають, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович.[163]
Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де сидів до 1168 р. його батько Ярополк Ізяславич.[164] З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич.[165]
В 6681 р. за літописним датуванням відбувається конфлікт у родині галицького князя Ярослава Володимировича “Осмомисла”. Приводом для конфлікту стало те, що галицький князь значно посилив в своєму найближчому оточенні коханку Анастасію (“Настаську”) з її родичами Чагровичами, що викликало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Внаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, галицьким воєводою Костянтином Сорославичем та групою прихильних їм бояр був вимушений шукати підтримки за межами свого краю – у Польщі.
М.Г.Бережков датує цю подію 1171 р.[166] Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Польщі, схиляє нас до думки, що точнішою є безпосередня літописна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/73 р. Перебуваючи у Польщі, Володимир Ярославич одночасно вступає у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просить в володіння місто Червен, обіцяючи згодом віддячити його Бузьком і трьома іншими містами.
Цю обіцянку Володимир галицький розраховував виконати після повернення до Галича (“… а ще ти сяду в Галичи, то Бужськ твои возьворотю и три города придам и крст к нему целова”[167]). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з матір’ю покинув Волинь. Їх прибічники досягли у Галичі перемоги, коханка Ярослава Анастасія, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівський родині, була спалена, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.
Святослав повернув собі Червен, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взагалі різко змінюється ситуація. Новий краківський князь Мешко III відновлює традиційний польсько-галицький союз, надає князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений шукати притулок від батька на сході Волині, але луцький князь Ярослав не захотів допомагати вигнанцю, і той відправився у Торчеськ.[168] Деякі дослідники, висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, бо боявся галицького князя.[169] На наш погляд, така поведінка Ярослава була обумовлена більш різноплановими обставинами.
Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх переговорів про долю Володимира двох Ярославів (галицького і луцького) перший з них звернувся за допомогою до поляків, які разом із галичанами спалили два волинські міста.[170] Зрозуміле, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галицькими та польськими полками не могла подобатися Ярославу і його волинській родині. Тим більше, що сам галицький княжич Володимир Ярославич тоді почав висувати претензії на волинський Червен.
В той же час у князя Ярослава Ізяславича і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. “Посем же приде Ярослав на Ростиславича (Романа, київського князя. – авт.) со всею Велынскою землею”, – пише про цю подію київський літописець.[171] Очевидно, що під “Велынскою землею” давньоруський книжник розумів всі військові сили Волині, у тому числі дружини та загони синів та племінників Ярослава.
Отже, цілком вірогідно, що у поході на Київ Роман Мстиславич відігравав одну з головних ролей. Молодий князь продовжував накопичувати досвід військової справи та політичної боротьби.
Дядька Романа Ярослав Ізяславич недовго просидів у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання у Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер наступала пора колективного князювання в столиці, коли шанс більш-менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали тільки два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Ізяславич непомітно сходить з політичної арени. Нам, навіть, невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього відноситься до 1175 р.[172] Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х років XII ст.
Роман і Святослав Мстиславичі
Саме на другу половину 70-х – першу половину 80-х років XII ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. В цій землі тоді (після смерті Ярослава) не було головного князя.[173] Саме в цей час Роман розпочинає досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними, ніж рідними братами. Більше всього Романові довелося мати справу з белзьким князем молодшим братом Всеволодом. Але на відміну від взаємин Мстислава та Ярослава Ізяславичів, між представниками молодої генерації західноволинських князів часто виникали взаємонепорозуміння, оскільки Всеволод зазіхав на Романів Володимир-Волинський.
Не склалися, вірогідно, взаємини Романа і з зведеним братом Святославом. Вже на початку 70-х років цей старший серед Мстиславичів князь прагнув знайти сильного союзника, щоб захопити лідерство на Волині, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати. Саме амбіційністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюристична відмова від власного володіння на користь Володимира Галицького.[174] Віддаючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, сильно ризикував, але йти на ризик його змушували якіїсь і не дуже добрі для нього обставини, і тут варто згадати про втрату напередодні цих подій Святославом Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х років XII ст.
Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який, вірогідно, став після смерті батька Ярослава головним серед східноволинських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, що надали Рюрику Ростиславичу для оволодінням Києвом, галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всеволод та Інгвар Ярославичі (“посла по братью свою по Ярославича по Всеволода и Ингва- ра”[175]). Через чотири роки Всеволод з іншим братом Мстиславом ходив за дорученням Рюрика у похід на половців (“Всеволод Ярославич из Лучьска с братом Мстиславом”[176]).
162
ПСРЛ. – Т. 2. – С. 562
163
Татищев В.Н. История российская. – Москва, 1963. – Т. 3. – С. 127–128.
Пор. Włodarski B. Sąsiedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawiedliwego // Kwartalnik historyczny. – 1969. – № 1. – S. 10–11;
Щавелева Н.И. Польские средневековые латиноязычные источники. – Москва, 1990. – С. 128–129.
164
Рапов О.М. Княжеские владения на Руси в X – первой половине XIII в. – С. 159.
165
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 564.
166
Бережков Н.Г. Хронология русского летописания. – Москва, 1963. – С. 188.
167
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 564.
168
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 571.
169
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 2. – У Львові, 1905.– С. 444;
Фроянов И.Я., Дворниченко А.Ю. Города-государства древней Руси. – Ленинград, 1988. – С. 126.
170
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 584.
171
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 584.
172
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 564.
173
В літературі відсутня дефініція головного князя великого князівства-землі, хоча можна застосовувати термін “земельний князь” на противагу князям удільних князівств, з яких складалася переважна більшість земель-князівств.
174
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 600.
175
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 616.
176
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 631.