Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Однак ця боротьба була у перспективі дуже складною, оскільки навіть на Волині Мстислав не був повним господарем. Деякі з найближчих родичів Мстислава – місцевих удільних князів – були дуже близькими спільниками князя Юрія, отримували від нього допомогу. Саме цими обставинами можна пояснити те, що 1156 р. Мстислав Ізяславич напав на Володимир-Волинський і вигнав звідси дядьку Володимира Мстиславича. Літопис докладно розповідає про похід у відповідь Юрія Володимирровича та Ярослава галицького на допомогу князю-вигнанцю. Цей опис є доказом того, що Мстислав Ізяславич користувався неабиякою підтримкою волинян, бо могутнім союзникам так і не вдалося підкорити Мстислава і повернути Володимир-Волинський його колишньому власнику.[101]
Зміцнення позицій князя Мстислава на Волині призвело до поступового зростання його воєнно-політичного авторитету по всій Південній Русі. Невдовзі йому вдається утворити коаліцію з чернігівським князем Ізяславом Давидовичем, а також з недавнім співправителем Юрія у Києві Ростиславом Мстиславичем.[102] Наслідком дій цього союзу стала поява нового київського князя: після смерті 9 травня 1157 р. Юрія Володимировича стіл у місті на Дніпрі зайняв вище згаданий Ізяслав Давидович.
Одержання столичного престолу завжди призводило до значних змін у політичній поведінці будь-якого князя. З “сепаратиста” він автоматично перетворюється на прихильника сильної центральної владу, одночасно втрачає підтримку багатьох тимчасових союзників, бо останні ставали його суперниками, прагнучи мати таку ж саму владу. Почав шукати нових союзників і волинський князь, оскільки не хотів зміцнення Ізяслава Давидовича в Києві. Ним став перш за все недавній суперник – галицький князь Ярослав Володимирович, який сам на той час опинився у досить скрутній ситуації. Проти нього виступив із зазіханням на Галич князь Іван “Берладник”, котрого підтримав новий київський князь.[103]
В вересні 1157 р. германський імператор Фрідріх I “Барбароса” в листі до свого духовника єпископа Вібальда, описуючи свій переможний похід проти Польщі, відзначає, що полякам допомагали “gentium Ruthenorum, Parthorum, Pruscorum, Pomeranium, maximum exercitum collegisset (народи рутенів (русів. – авт.), партів (половців. – авт.), прусів, поморців, зібравши великі загони)”.[104]
Коментуючи це повідомлення, С.Кучінський вважає, що скоріше за все під згаданими загонами “рутенів” імператор розумів або загони галицького князя Ярослава Володимировича (до цієї позиції польський автор більше схиляється), або волинського князя Мстислава Ізяславича.[105] На нашу думку, є всі підстави думати, що воєнний контингент в Польщу послали князі Ярослав Володимирович та Мстислав Ізяславич разом. Це було елементом військово-політичного союзу обох князів.
Не зупиняючись докладно на подальших подіях на півдні Русі, зазначимо, що 20 грудня 1158 р. Ярославу і Мстиславу вдалося захопити Київ, проте вони вирішили віддати столицю свому нещодавньому союзнику Ростиславу Мстиславичу. Ця передача Києва смоленському володарю пояснюється не якоюсь поступливістю Романа до рідного дядька, а тим, що волинський князь, вочевидь, ще не мав достатніх сил для реалізації власних претензій на Київ.
Отже, Ростислав Мстиславич удруге став київським князем, але цього разу його князювання було відносно довгим, особливо якщо врахувати той буремний час, коли воно відбувалося (1158–1169 рр.). В той час Мстислав у традиціях доби часто-густо приходив до Києва, щоб прийняти участь у черговій воєнній кампанії Ростислава, проте, допомагаючи дядькові, Мстислав не забував про власні інтереси. Так, 1161 р. між Мстиславом і Ростиславом навіть виник конфлікт через претензії племінника київського князя на декілька міст під Києвом, які вже наступного року він з ласки київського князя отримав (Торчеськ, Білгород, Канів).[106] Цікаво, що пізніше в 1195 р. Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів належали вже князеві Роману. А в 1231 р. онук Мстислава Данило Романович передав Торчеськ дітям свого тестя Мстислава Мстиславича “Удатного” (або “Удалого”).[107]
Одержати “причастя у Руській землі” було дуже престижно і відповідально, бо зразу ж відкривало для його володаря додаткові можливості впливу на загальноруські справи, надавало певне право висувати власні претензії на стольне місто Русі. 1166 р. на запрошення Ростислава Мстислав приходить із загоном до Києва, приймає участь у поході проти половців. Відзначимо, що у переліку князів – учасників воєнної акції – давньоруський книжник називає першим саме Мстислава. Це, безумовно, свідчило про значний авторитет серед князів волинського володаря.
На початку самостійного політичного життя у Мстислава, який мав тісні родинні зв’язки з польським правлячим домом, не дуже розвивалися стосунки з його представниками, що, крім нестабільного становища самого князя, було викликано і складною ситуацією у самій Польщі. Але в 1167 р., коли Мстислав став реально претендувати на одну з провідних ролей в житті Південної Русі, йому вдалося налагодити і такі відносини. В останньому важливим було і те, що подібні відносини не йшли у розріз з аналогічними взаєминами Галичини з Польщею, оскільки галицький князь був союзником Мстислава Ізяславича.[108] Згідно відомостей київського літопису, саме 1167 р. Мстислав Ізяславич звернувся за допомогою до польських князів, яку разом з Ярославом використав для оволодіння Києвом.[109]
Ми підійшли до моменту життя Мстислава, коли він, нарешті, став київським князем. Перед нами досить коротко пройшли дванадцять років діяльності давньоруського володаря, але ми нічого не розповідали про дитинство його сина, якому на момент приходу батька до Києва вже було біля чотирнадцяти років. Не розповіли, бо джерела не зберегли таких фактів. Короткий же опис життя батька показує його енергійним, войовничим, цілеспрямованим. Б.Д.Греков писав про Мстислава Ізяславича: “Мстислав був людиною енергійною і заповзятою, любителем книжок та обдарованим, безстрашним полководцем”.[110] Але ці риси характеру князя, драматизм політичних процесів на півдні Русі зовсім не створювали належних умов для спокійного існування його родини.
Маючи трьох синів, княгиня Агнеса, безумовно, повинна була думати про їх безпеку, і невипадково, що саме до цього часу відноситься коротка інформація з хроніки краківського єпископа Вінцентія. Той пише, що Роман “a cunabulis educаtus (з колиски виховувався)” при дворі малопольського князя Казимира, брата Агнеси.[111] Ясна річ, що тут польський автор припускає звичної для себе тенденційності, бо на час дитинства Романа сам Казимир не був значною політичною фігурою у Польщі і скоріше за все не мав власного уділу. Вірогідніше за все, що Роман знаходився при дворі або Болеслава Кучерявого, верховного польського князя, або сандомирського князя Генріха, який загинув 1166 р. під час походу на прусів.[112] Але, якщо згадка про “колиску” не літературний прийом. То висловлена думка про можливість від’їзду родини Мстислава до Польщі в 1155 р. отримує додатковий доказ.
У будь-якому випадку, перебування у Польщі, можливі поїздки до Німеччини, що було у традиціях польської знаті, створювали умови для Романа та його братів отримати звичну для європейського суспільства освіту. Згадка в синодику Ерфуртського монастиря про смерть Романа, який надав бенедиктинцям велике пожертвування 30 марок срібла, дає підставу гадати, що князь в дитинстві певний час проживав в монастирській оселі і тут одержав монастирську освіту. “Роман, – пише з цього приводу С.Томашівський, – перебував значну частину своєї молодості у Польщі та Німеччині, що не остало без корисного впливу на політичний світогляд і духовну культуру нащадка такого високоталановитого роду як Мстиславичі”.[113] Дійсно тісні родинні зв’язки, безумовне добре знання польської мови, звичаїв, традицій, виховання за традиційною для католицького світу системою робили Романа своєю людиною серед польських князі та магнатів. Це відіграє неабияку роль у подальшому житті та діяльності князя.
101
ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 346.
102
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 489.
103
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 502.
Про Івана Ротиславича “Берладника” див.
Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С. 71–74;
Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі і проблема витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991. – № 11. – С. 24–35.
104
Наведено за вид.: MPH. – T. 2. – P. 22.
105
Kuczyński S.M. Studia z dziejów Europy Wschodniej X–XVII w. – Warszawa, 1964. – S. 27.
В монографії “Давня Русь і Польща в політичних взаємовідносинах X – XIII ст.” автор цих рядків ставив під сумнів можливість союзу Ізяслава Мстиславича з князівським домом Пястів в 50-60-х роках XII ст. (Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети XIII вв. – С. 81), але зараз вважає, що перебіг тогочасних подій свідчить на користь союзу волинського та галицького князів з Польщею. Відзначимо, що в роботах В.Т.Пашута та Б.Влодарського взагалі применшується ступінь активності взаємин Русі та Польщі в 50-60-ті роки XII ст. Див.:
Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – Москва, 1968. – С. 158;
Włodarski B. Sojusz dwoch seniorów. Ze stosunków polsko-ruskich XII wieku // Europa – Slowiańszczyzna – Polska. – Poznań, 1970. – S. 362.
106
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 519, 526.
107
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 766.
108
Див.: Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях X – первой трети XIII вв. – С. 81.
109
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 533.
110
Греков Б.Д. Киевская Русь – М., 1953. – С. 512.
111
Vincentii Chronicon. – L. 4, 23.
112
Дядя Романа князь Генріх в 1154 р. із загоном рицарів невдовзі після завершення другого хрестового походу протягом року перебував на Близькому Сході, відвідав Ієрусалім. Відомо, що він, повертаючись додому, запросив до Польщі рицарський орден іоаннітів. Життю та діяльності Генріха Сандомирського присвятив свій роман “Червоні щити” відомий польський письменник Ярослав Івашкевич.
113
Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С. 85.