Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, “adest namque dux Belsiae Wsewlodus cum pricipibus Laodimiriensium cum Galiciensium praecipuis, cum electis tibianeorum turmis, cum Parthorum millibus, urbis subsidio (на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими (воїнами. – авт), з відбірними найманими військами, з тисячами партів (половців. – авт.))”.[187]
У Володимирі в той час сидів, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповість і сам Кадлубек, проте навряд чи під “володимирськими князями” слід розуміти лише князя з вказаного міста. Скоріше йшлося про “Володимирію”, тобто Волинь, група князів якої підтримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.
Сам князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаного результату. Казимиру, попри великій опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посадити там Святослава, проте невдовзі того там було отруєно. “Exstinci provincia fratri eius, duci Laodimirie Romano, ratione obsequelae indulgetur a Casimiro (Провінцію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. – авт.) князю Володимирії Роману)”,[188] – так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події.[189]
Безумовно, ставлячи Романа на берестейський стіл Казимир сподівався отримати слухняного васала, проте вже найближчі події засвідчили марність цих розрахунків.[190] Зайнявши важливе у стратегічному відношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохнач, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки перехопив ініціативу у енергійного молодшого брата Всеволода і позбувшись не менш енергійного старшого брата Святослава. Контроль над Берестям Роман використав для зміцнення своїх позицій в басейні Західного Бугу, який входив в зону інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.
На користь нашого висновку про зростання політичної ваги князя Романа свідчить той факт, що в 1184 р. під час чергового конфлікту з галицьким володарем Ярославом Володимировичем саме до нього по допомогу звертається його син Володимир. Проте і в даному випадку Роман показав свою обачливість та розсудливість, коли вирішив відмовити молодому княжичу. Літопис пояснює цей крок Мстиславича побоюванням дій у відповідь галицького князя. Дійсно, це могло бути причиною відмови, проте, вочевидь вже тоді князь Роман Мстиславич будував далекосяжні плани втручання в справи сусіднього багатого князівства і зовсім не хотів допомагати вірогідному, після смерті Ярослава, претенденту на трон в Галичині.
Літопис розповідає: “Володимер приде преже ко Володимеру к Романови. Роман блюдяся отца его, не да ему опочити у себе”.[191] Володимир після цього марно шукав притулку і допомоги у белзького князя Всеволода Мстиславича, який нещодавно у берестейських подіях був союзником Ярослава Володимировича, згодом повернув до дорогобузького князя Інгваря Ярославича, проте і той також відмовив вигнанцю.
Важливо відзначити, що відмовивши сину Ярослава, Роман зумів не зіпсувати з ним особистих відносин, про що свідчить більш пізнє встановлення матримоніальних відносин між їх дітьми. Повертаючись до сюжету про Володимира, відзначимо, що після довгих митарств галицький князь так і не знайшов ні у кого військової допомоги. А притулок йому надав у Путивлі шурин князь Ігор Святославич, майбутній герой “Слова о полку Ігоревім”. Тут на Чернігівщині Володимир пробув два роки, доки в черговий раз не помирився з батьком Ярославом “Осмомислом”.[192]
Роман у “Слові о полку Ігоревім”
В літературі неодноразово зверталася увага до рядків “Слова о полку Ігоревім”, де йдеться про князя Романа: “А ты, буй Романе, и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дєло. Высоко плаваеши на дєло въ буести, яко соколъ на вєтрехъ ширяяся, хотя птицю въ буйстве одолєти. Суть бо у ваю желєзыи паробци подъ шеломы латиньскыми. Тъми тресну земля, и многы страны Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, и Половци сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи”.[193]
До якого часу життя Романа Мстиславича має відношення цей уривок видатної давньоруської пам’ятки? Кого розуміє її автор під іменем Мстислава? Більшість дослідників вважає, що уривок стосується часу походу 1185 р. на половців, і під Мстиславом давньоруський книжник розумів луцького князя Мстислава “Німого”.[194] На думку М.Ф.Котляра, коментований текст – це пізня інтерполяція, оскільки Роман у 80-х роках не був ще визначним політичним діячем, який до того ж ще не здійснив якихось значних походів. Згаданий Мстислав, як вважає вчений, це скоріше за все Мстислав Мстиславич “Удатний” – новгородський, а на початку XIII ст. галицький князь, бо Мстислав “Німий” взагалі не був ніколи якоюсь видатною державною постаттю.[195]
Як нам здається, при розгляді цих сюжетів М.Ф.Котляр припускає деякої категоричності у підкреслюванні контрасту між Романом середини 80-х років і Романом більш пізнього часу. Вчений вважає, що Мстислав “Німий” не міг потрапити до галереї князів, описаних у “Слові о полку Ігоревім”, проте тоді стає неясним як туди потрапив його брат Інгвар. Останній, хоча і був декілька разів князем-намісником у Києві, однак також не був якоюсь авторитетною політичною фігурою на Русі.
Не ставлячи під сумнів можливість розуміння уривку пам’ятки, запропоновану М.Ф.Котлярем, висловлюємо свій, компромісний варіант розуміння тексту. А саме, до фрагменту “Слова о полку Ігоревім” попали всі основні південноруські князі (крім чернігівських та рязанських Ольговичів), або володарі з інших регіонів Русі (наприклад, Всеволод суздальський), котрі мали вплив на ситуацію в Південній Русі.
Ясна річ, що опис цих князів у середньовічній пам’ятці набув гіперболічного та узагальнюючого характеру. Згадаймо, як висвітлив давньоруський книжник Ярослава Володимировича галицького, хоча в 70-80-х роках сила цього князя значно похитнулася.[196] А 1 жовтня 1187 р. він взагалі помер. З конкретних фактів по відношенню до цього князя автор “Слово о полку Ігоревім” пише про те, що володів він територією до низин Дунаю, хоча це не підтверджується науковими дослідженнями.[197]
Вірогідно, що автор “Слова о полку Ігоревім” перераховує всіх “земельних” (тобто відносно суверенних) князів Русі, які так чи інакше перебували у взаємодії з половецьким степом.[198] Якщо це так, то можна припускати, що на чолі Східноволинського князівства з центром у Луцьку в той час стояв Мстислав Ярославич. Роман Мстиславич у середині 80-х років ще не був видатним політичним діячем, проте він вже не був другорядним давньоруським князем. Князь формально ще не перетворився на головного волинського князя, але почав у рамках Волині боротьбу за приєднання до володимирського домену інших територій. І союзниками Романа в цьому стали перш за все двоюрідні брати – східноволинські князі Мстислав “Німий” і, вірогідно, Інгвар Ярославич. Л.В.Войтович вважає, що означені князі були сюзеренами Волині, але ця теза не підкріплена серйозими доказами.[199] Пізніше наприкінці 90-х років останній не тільки стає головним серед східноволинських князів, а й попадає в залежність від володимиро-волинського князя. Саме цим пояснюється активна участь Інгваря в київській політиці Романа на початку XIII ст.
187
Vincentii Chronicon. – L. 4, 14.
188
Vincentii Chronicon. – L. 4, 14.
189
О.Бальцер вважає, що видавець хроніки О.Беловський під впливом Великопольської хроніки на власний розсуд змінив завершальну частину означеної фрази, додавши слова “ratione obsequelae (розраховуючи на підлеглість)”. Див. Balzer G. Genealogia Piastów. – Kraków, 1895. – S. 178.
190
Smolka S. Mieszko Stary i jego wiek. Wyd. 3. – Warszawa, 1959. – S. 332;
Rhode G. Die Ostgrenze Polens. – Bd. 1. – S. 101.
191
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 633.
192
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 634.
193
Слово о полку Игореве. Под редакцией В.П.Адриановой-Перетц. – Москва, 1950. – С. 23.
194
Див., наприклад: Рыбаков Б.А. “Слово о полку Игореве” и его современники. – Москва, 1971. – С. 96–98.
Його ж. Петр Бориславич. Поиск автора “Слова о полку Игореве”. – Москва, 1991. – С. 130.
195
Котляр М. Ф. Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р. // Український історичний журнал. – 1965. – № 1. – С. 117–120;
Його ж. Из исторического комментария к “Слову о полку Игореве” (Кто был Мстислав?) // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – Москва, 1989. – С. 43–50;
Його ж. Отражение в “Слове о полку Игореве” государственной структурі Руси эпохи феодальной раздробленности // Древнейшие государства на территории СССР. 1985 г. – Москва, 1986. – С. 64–71.
196
Толочко П.П. Історичні портрети. – К., 1990. – С. 257–264.
197
Слово о полку Игореве. – С. 22;
Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX – XIII вв. – С. 115–117.
Вивчення згадки “Слова о полку Ігоревім” та інших джерел дало підставу М.Ф.Котляру зробити ряд цікавих спостережень про розвиток військової справи Романом Мстиславичем в цей час. Головною військовою силою тоді була кінна князівська дружина, на допомогу якій у випадок ворожого нападу збиралося народне ополчення. “Роман Мстиславич, – пише дослідник, – замінив повсюдне поширену на тогочасній Русі кольчугу панциром”. Див.: Котляр М.Ф. Військова справа у Галицько-Волинській Русі XII – XIII століття // Жовтень. – 1984. – № 1. – С. 96–97.
198
Б.Рибаков вважає, що підбір князів в “Золотому слові” Святослава Всеволодовича пов’яаний з активною їх участю у боротьбі з степовиками, перш за все в поході проти Кобяка 1184 р. Див.:
Рыбаков Б.А. Петр Бориславич. Поиск автора “Слова о полку Игореве”. – Москва, 1991. – С. 117–132.
Проте джерела не повідомляють про участь князя Романа в означеному поході. Але згадка про народи “половців” та “хінова” цілком може бути пов’язана з якимось більш ранніми взаєминами волинського князя з кочовиками. Зокрема, якіїсь половецькі загони допомогали белзькому князю Всеволоду під час його походу під Берестя (1182 р.) проти поляків, які потенційно були союзниками Романа Мстиславича. Думку про участь Романа Мстиславича в означеному поході висловлює і Л.В.Войтович, посилаючись при цьому на інформацію В.М.Татіщева, див.:
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 2000. – С. 15;
Пор. Татищев В.Н. История российская. – Т. 3. – Москва, 1963.– С. 130–131.
199
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Істориико-генеалогічне дослідження. – Львів, 2000. – С. 375.