Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Зі смертю у жовтні 1187 р. Ярослава Володимировича полум’я громадянської війни, що тліло у Галичині протягом п’ятнадцяти років, роздмухалося по всьому краї і невдовзі іскри від нього розлетілися по всій південній Русі, запалюючи нові вогнища міжкнязівських усобиць. Перед тим, як дати опис складних для розуміння подій у Південно-Західній Русі, ролі в них князя Романа Мстиславича, є необхідність навести короткий нарис історії Галицької землі, її місця в розвитку Русі.

Історична Галичина формувалася на землях східнослов’янських племен хорватів, які охоплювали значну територію від річки Сан на заході вздовж Дністра до річки Збруч на південному сході. Вже на початку X ст. хорвати приймали участь у поході князя Олега на Царгород, але скоріше за все мова тоді йшла про союзницькі відносини підкарпатського союзу з Руссю. Відомості про включення цих земель до сфери впливу Київської держави відносяться до другої половини X ст.

Під 981 р. князю Володимиру Святославичу вдалося завоювати одне з хорватських міст Перемишль. Саме під цим роком давьоруський літопис повідомляє: “Иде Володимеръ к Ляхомъ и зая грады их, Перемышль, Червенъ и ины грады, иже суть и до сего дне подъ Русью”. Згодом під 992/993 р. літопис інформує про велику війну київського князя з хорватами, яка, на нашу думку, завершилася перемогою київського володаря.[205]

В подальший час у літопису, який зосереджує увагу в основному на описі подій у Південній Русі, довгий час майже не зустрічаються повідомлення про події у південно-західному регіоні східнослов’янського світу. Нам лише відомо, що район довкола Перемишля (частина так званих “Червенських градів”) у 1018 р. був захоплений Польщею і в 1031 р. відвойований Руссю.[206] Все це дає підставу вважати, що довгий час значна частина хорватського району лише номінально підкорялася Києву.[207]

Становище в краї змінюється у другій половині XI ст., коли у Прикарпатті з’являються сини князя Ростислава Володимировича, онуки старшого сина Ярослава, який помер в 1052 р. в Новгороді: Рюрик, Володар та Василько. М.С.Грушевський вважав, що Ярослав Володимирович віддав територію “Червенських градів” Ростиславу Володимировичу: “Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерти Ярослава вже не малий і дід не міг би його лишити без уділу”. Звідси, на думку вченого, в 1064 р. він втік, вірогідно під тиском дядьків, в Тмутаракань. Саме належність “Червенських градів” Ростиславу пояснює появу тут значно пізніше трьох синів Ростислава.[208]

Визнаючи логічність такого погляду, необхідно зазначити, що до періоду другої половини XI ст. вже не можна застосовувати поняття “Червенські гради”, оскільки північна частина означеної території вже була складовою Волині, яка значно швидше на той час формувалася в адміністативно-політичному плані, ніж Галичина. Становлення останньої завершилося лише в 40-х роках XII ст.

В князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князями-ізгоями, а саме не могли за нормами династичних правил, які встановили на Русі старші сини Ярослава Володимировича Ізяслав, Святослав та Всеволод, претендувати на Київ. У той же час Ростиславичи не тільки прагнули зміцнити свої позиції в Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк.[209]

Тоді ж спостерігається процес формування державно-князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, а після його смерті його стіл зайняв Володар. На жаль, нам невідомо з джерел, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Звенігород, який у першій половині XII ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребовлем. Теребовльська та Звенігородська земля, за нашою думкою, сформувалися як князівські володіння у другій половині XI ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенігородська землі до другої чверті XII ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно-адміністративну одиницю в складі Русі можна говорити лише з першої половини XII ст.

На князівських з’їздах в Любачеві (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф.Котляр, вказані землі в Прикарпатті були визнані родинними володіннями Ростиславичів.[210] Однак, не дивлячись на це, Володарю та Васильку прийшлося вести за відстоювання своїх прав гостру боротьбу у першій чверті XII ст. з Володимиром “Мономахом” та польським князем Болеславом III Криворо- тим.[211]

Процес формування Галичини продовжувався і в подальший час, що було пов’язано у значній мірі із значною некомпактністю цих східнослов’янських територій, які до середини XII ст. не являли собою єдиного комплексу. Лише в 40-х роках XII ст., коли центром краю став Галич, відбулося поступове об’єднання прикарпатських (галицьких) земель під владою сина Володаря Володимира (Володимирка). Цей князь, спираючись на підтримку місцевого боярства, прагнув не тільки зміцнити своє князівство, відбити зазіхання на нього з боку іноземців (перш за все угорців), а й активно впливати на перебіг політичних подій в Південній Русі.

Цю політику у перші роки правління продовжував і його син Ярослав (1153–1187 рр.). Однак посилення Галицького князівства автоматично вело до зростання могутності його панівного прошарку – боярства, яке в силу не тільки економічних обставин, а й за сприянням природно-ландшафтних факторів мало відносно сильну владу у свої володіннях. Тому невипадково, починаючи з 70-х років XII ст., як ми вже вище коротко згадували, між князем Ярославом і представниками галицької магнатерії виникають конфлікти.