Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Мова йде про необхідність відрізняти характер влади тих чи інших осіб, які “сиділи” на столі: чи це були князі-намісники, які виконували функцію управителів київського князя, чи князі-володарі, котрі в тій чи іншій мірі були повновладними легітимними володарями-монархами.[143] В політичному плані йшла тенденція до поступового трансформування інститутів князівства від першого до другого типу.
Перед смертю Ярослав Володимирович “Мудрий” (1054 р.) здійснює перерозподіл давньоруських земель. Вірогідно, що за життя Ярослава Володимир-Волинський належав другому за віком серед живих синів Ярослава Святославу, але за заповітам Ярослава тому, як одному з трьох найстарих синів-“тріумвірів” (до них належали Ізяслав, Святослав і Всеволод) переходить у володіння частина “Руської землі”[144] – Чернігівське князівство, а Володимир стає володінням Ігоря (“…а Игорю Володимерь”[145]).
В 1057 р. після смерті В’ячеслава Ярославича, за повідомленням “Повісті временних літ”, “тріумвіри” посадили “…Игоря Смолиньске, из Володимеря выведше…”.[146] М.Ф.Котляр припускає можливість, що Ігор зберігав Волинь до кінця життя (1060 р.), але ми схильні довіряти чіткій вказівці джерела.[147] Отже, з 1057 року, вірогідно, Волинська земля управлялася безпосередньо з Києва Ізяславом Ярославичем.
В 1068-69 рр., після тимчасового захоплення Києва Всеславом полоцьким, Волинь, як це вважає В.А.Кучкін, переходить до рук Святослава та Всеволода.[148] Про володіння Володимиром-Волинським Олега Святославича під час короткого князювання у столиці Русі Святослава Ярославича (1073–1077 рр.) є відомості у “Повчанні” Володимира “Монома- ха”.[149]
Під час свого третього, досить нетривалого правління у Києві Ізяслав (1077–1078 рр.), вірогідно, відновлює свою владу на Волині. В цей час ці землі, на думку М.Ф.Котляра, перетворюються у володіння його родини.[150] Певним доказом цього є передача Володимира-Волинського сину Ізяслава Ярополку після вокняжіння в Києві Всеволода Ярослави- ча.[151]Дещо пізніше претензії на волинські землі став пред’являти і син згаданого вище Ігоря Ярославича Давид.
Сила останнього, а можлива і певна законність цих претензій, спонукали в 90-х роках XI ст. погодитися з ними брата Ярополка Святополка Ізяславича, який на той час вже став київським князем. По крайній мірі, за рішенням Любецького князівського з’їзду (1097 р.), де вперше було узаконено право утворення володінь-вотчин, Волинь визнавалася за Давидом, і лише через декілька років новим князем краю став син Святополка Ярослав.[152]
В правління київського князя Володимира Всеволодовича “Мономаха” (1113–1125 рр.) відбувається перехід Волині у спадкове володіння його родини. Таким володарем цієї землі згодом стали дід Романа Ізяслав, а після того батько Мстислав. Захоплення цієї землі Володимиром “Мономахом” мало важливі наслідки для політичного розвитку Русі і в іншому плані.
Ще в 70-х роках XI ст., розвиваючи положення заповіту Ярослава “Мудрого”, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод фактично створили нову систему князівського володарювання, згідно якої інші князі, крім нащадків “тріумвірів”, не могли на законних підставах претендувати на Київ, тобто фактично перетворилися в князів-ізгоїв, які могли займати лише другорядні позиції в політичному житті Русі. Тепер в 20-х роках така ж доля спіткала спадкоємців старшого сина Ярослава Володимировича Ізяслава. Хоча Ярослав Святополкович, який загинув у борні за Волинь з “Мономахом”, і мав прямих нащадків, всі вони також перейшли до розряду князів-ізгоїв і у наступні часи вже не відігравали якоїсь значної ролі у перебігу внутрішнього розвитку Русі. Навіть, відомості про них в джерелах дуже і дуже лапідарні.[153]
У нащадків Мономаха в XII ст. були єдині фактичні суперники у боротьбі за верховенство на Русі – чернігівські Ольговичі (нащадки сина Святослава Ярославича Олега), проте вже у першій половині XII ст. сам клан Мономаха розпався на дві частини (волинських Мстиславичів та суздальських Мономаховичів). З середини XII ст. до них додалася ще лінія смоленських Ростиславичів (нащадків князя Ростислава Мстиславича, внука Володимира “Мономаха”).
Дядько Романа Ярослав Ізяславич
В перші роки правління у Володимирі-Волинському політична доля Романа Мстиславича знаходилася у повній залежності від ставлення до нього дядька Ярослава Ізяславича. Вперше Ярослав з’явився на політичному обрії в 1147 р., коли після оволодіння Києвом Ізяслав Мстиславич надав свому другому синові Турів.[154] Трошки пізніше Ярослав прибув до Новгорода, де прокнязював до 1154 р.[155] Перебування у багатому північному місті ставленика київського князя було дуже важливим для збереження Ізяславом влади у столиці Русі, на яку зазіхав Юрій “Довгорукий”.[156] Згадаймо, таку ж ситуацію пізніше ми бачили на прикладі перебування там Романа під час київського правління Мстислава Ізяславича.
Як вважає В.Л.Янін, у 1154 р. в результаті виступу народних мас Ярослав втратив Новгород,[157] а незабаром Ізяслав Мстиславич послав його до Володимира-Волинського. “И посла Изяслав Ярослава сына своего Володимерю княжить”, – розповідає літопис.[158] Втрата Новгороду мала, безумовно, негативне значення для Мстиславичів і вплинула на те, що вже через півроку вони вимушені були залишити і Київ.
Після смерті Ізяслава Мстиславича його сини створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її центр зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем.[159]
В ті ж роки Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочівників, приймав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, Володимир-Волинський залишався його володінням, але контролювалося воно Ярославом. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія “Боголюбського”. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом.[160]
Про тривале зберігання союзу Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р.(фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва згаданим вище Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками (“преступив крст к ратникам своим, к Ярославу и ко Мстиславичам”[161]), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний блок.
На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.
143
Князями-намісниками були сини Володимира Святославича, яким київський князь передав в управління землі колишніх племінних княжінь. Див.: Головко А.Б. Земли Западной Руси и объединительная политика Киевского государства в X – первой трети XII вв. // Киев и западные земли Руси в IX – XIII вв. – Минск, 1982. – С. 29.
144
“Руська земля” – територія великокнязівського домену, яка виникла на базі земель колишніх племінних княжінь полян і західних сіверян. В XI ст. на основі “Руської землі” сформувалися три князівства – Київське, Чернігівське та Переяславське. Статус “Руської землі” як центральної частини Русі, загальноруського князівського володіння Рюриковичів фактично звужується до території Київського князівства (Київської землі).
145
ПВЛ. – Ч. 1. – С. 108.
146
ПВЛ. – Ч. 1. – С. 105.
147
Котляр М.Ф. Волинська земля: З історії складання державної території Київської Русі. – С. 21.
148
Кучкин В.А. “Слово о полку Игореве” и междукняжеские отношения 60-х годов XI века // Вопросы истории. – 1985. – № 11. – С. 19–35.
149
ПВЛ. – Ч. 1. – С. 159;
Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X – XIII вв. – Москва, 1984. – С. 65.
150
Котляр М.Ф. Волинська земля: З історії складання державної території Київської Русі. – С. 22.
151
ПВЛ. – Ч. 1. – С. 135.
152
Котляр М.Ф. Волинська земля: З історії складання державної території Київської Русі. – С. 22–23.
153
Рапов О.М. Княжеские владения на Руси в X – первой половине XIII вв. – Москва, 1977. – С. 89–93;
Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Romae, 1927. – Table II;
Пор. Grala H. Drugie malzeństwo Romana Mscisławowicza // Slavia orientalis. – 1982. – № 3–4. – S. 117.
154
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 363.
155
Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. Под редакцией А.Н.Насонова. – Москва, 1950. – С. 214–215.
156
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 369.
157
Янин В.Л. Новгородские посадники. – Москва, 1962. – С. 93.
158
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 468.
159
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 482, пор. стб. 491.
160
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 545, 548.
161
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 566.