Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза…
— Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна.
Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим.
Допомоги чекати немає від кого.
— Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна.
Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи.
Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався.
Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість.
— Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки.
— Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину.
Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові.
— А де вовкулаки? — стривожився Віт.
— Думаю, десь у дорозі! Скоро будуть, — сказала Дзеванна.
— Отже, нам пора?
— Можемо не поспішати: он уже сонце сходить, — сказала Рутенія.
— Нарешті! — вигукнула Дзеванна. — Я думала, ця ніч ніколи не скінчиться.
Вони злізли з дерева і, змучені, дісталися хатини, про яку казав Віт.
12
Повіяло холодом. Темна хмара заступила зірки. У пітьмі опинилося місто Суронж. Суцільний морок, ніби дочекавшись свого часу, виринув зі схронів і святкував перемогу.
Відьмаки насторожилися. Вони відчували наближення чогось неминучого і страшного. Зло збиралося над містом Сонця. Відьмаки приготувалися дати відсіч, але противника ніде не було. Точніше, він був скрізь. Від кожного камінця, від кожного подиху вітру, навіть від сусіда віяло ворогом, злом. Відьмаки збентежено озиралися, і кожен готувався до оборони. Всі проти всіх…
Світ завмер, чекаючи вибуху, бурі, грому і блискавиць…
Морок став густим, хоч ножем ріж. Хтось спробував запалити вогонь, але той згас, не встигнувши набрати й десятої частини своєї сили.
Навколо міста Суронжу зібралося Зло…
Ніхто не побачив і не відчув, як із хмари виповзла в'юнка лоза темряви, покрутилася над містом і занурилась у Великокняжий замок.
Ніхто не бачив, як усередині замку лоза пустила пагони. Безліч пагонів, які проникли в кожний найпотаємніший куточок, у найглибші підземелля, у найтемніші схрони.
Ніхто не бачив, як з кожного пущеного пагона відділялися нові, розбігалися кімнатами, наближалися до голів поснулих людей і… встромлялися у вуха.
Ніхто не чув, як одночасно застогнали крізь моторошні сни сотні мешканців замку.
Ніхто, крім Добровіна.
Темрява не встигла. Щойно проникла до його кімнати, він уже стояв напоготові із шаблею в руках. Добровін бачив у пітьмі так само, як і вдень. Він уважно стежив за моторошним танком пагона. Той хитався з боку в бік, повільно просувався вперед — і нарешті зробив рвучкий кидок. Його зустріла відьмача шабля. Зітнутий пагін розчинився, як дим. Залишок втягнувся назад за двері.
Добровін, не зволікаючи, побіг услід. І зустрів за коридором велетенську павутину з темних пагонів. Він рубав їх шаблею, кидав закляттями, доки не очистив частину поверху. Зрозумівши, що підмоги не буде, відьмак зупинився і зосередився. Спрямував своє внутрішнє око у подорож по замку… і мало не знепритомнів від сліпучої ненависті.
Миттю створивши закляття для переміщення, він опинився на даху, перед найтовстішим пагоном, що спускався з неба, з чорної хмари. Пульсував, товстішав, рухався…