Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
— Тобі подобаються сосни чи виноградник?
— Мені подобається і те, і те.
— Смаки в нас схожі, Петюню. Розкинемо, прицінимось — може, й виноградничок тобі випаде, і соснячок при пляжі. Для такого друга нічого не шкода.
— Лисе, невже Петюня колись ганяв порожняки? Невже я хоч раз тебе кинув?
— А хто коли мене кинув? Ти пам'ятаєш таких, десь зустрічаєш таких, Петюню?!
— Гм. У тебе сьогодні гарний настрій, Лисе.
— Є надійний рецепт.
— Який?
— Якщо хочеш мати гарний настрій — думай про гарних жінок.
День і справді почався гарно. Голуби ярмаркували на його підвіконні, били крильми об жерсть і скрипіли дзьобами об шибку. Гортанно воркували, заглядаючи до кімнати червоними очицями. Птахи — на новину, згадав він.
Не встиг умитися, як зателефонували з Ростова.
— Доброго ранку, Олександре Михайловичу.
— Вітаю, Льоню.
— Біда в нас.
— Кажи.
— Вночі спалили базу. Тридцять комбайнів. Щойно з Франції. У заводській змазці.
— Хто?
— Ще не знаємо.
— Техніка застрахована?
— Так.
— Це добре.
— На згарищі записку залишили «Хохлы, вам мало своего чернозема?»
— Вони його скуштують…
— Що, Олександре Михайловичу?
— Нічого. Колун біля тебе?
— Так. Даю йому телефон.
— Колуне…
— Я, босе.
— Одразу ж повідом про це губернатора. І скажи від мого імені, що за кожний комбайн скидається відсоток з його долі. Так буде й надалі. Це по-перше. По-друге, знайди цих покидьків. Пробий по всіх каналах. Зніми, якщо треба, хлопців з Пітера. Буде потреба — підключи полковника Григораша. Його попередять. Вони мають пошкодувати про це. Чуєш, Колуне?
— Чую, босе. Закопаємо на два метри.
— Не треба в землю. Але чорнозем вони їсти мають.
— Будуть жерти. Без олії будуть.
— Це шестірки, Колуне. А козирні, мабуть, сидять у Москві…
Голуби сито воркували і безцеремонно заглядали в кімнату. «Мабуть, вони ще не все повідомили мені», — подумав. І тоді його покликали до телефону в рецепцію. Це була вона.
— Ваш хлопчик знайшовся, — сказала скоромовкою, не вітаючись.
Він затамував подих, щоб не сполохати наступних слів.
— Такий хлопчик справді тут виховувався. Від одного до шести з половиною років. І його всиновила самотня жінка з Одеси.
— А до року? Де він був до року?
— До дитбудинку його перевели з обласної дитячої лікарні. Документів немає. Є тільки медична картка. На ній хімічним олівцем написано «Іван М. Неділик». Про народження і батьківство ніде ні слова. Таке буває з дітьми, яких підкидають. Мене тільки насторожує ця літера «М». У подібних випадках по батькові не вказується, тільки в повноцінному документі. А тут оце «М». Таке враження, що той, хто підписав карту, знав ім'я батька і механічно його скоротив. Як необов'язкове, та все ж… Неначе підказку зробив для журналіста, який прийде через тридцять вісім років. Тобто для вас… Агов, ви мене чуєте?
Він чув, але не знав, як це сприймати. Наче мова йшла про якусь безіменну, безтілесну, аморфну істоту. А й справді, чи був хлопчик взагалі? І яке йому діло до того хлопчика? І чи потрібно йому далі занурюватися в загадку, що весь час вислизає від нього?
— Так, чую. Це вельми цікаво.
— Я залишу вам тут копії. Два дні мене не буде, їду в Братиславу.
Він хотів сказати, що може відвезти її туди, але не сказав. Сказав інше, несподівану дурницю:
— Мукачево до вашого приїзду буде випране, накрохмалене і випрасуване.
Вона стримано розсміялася.
— Там є ще світлина. На ній декілька дітей. Ви зможете впізнати того хлопчика?
— Зможу, — не дуже впевнено відповів він, потираючи рубець на щоці. В такі моменти його шрам білів і ставав схожим на губу великої риби.
Чорноволоса жінка, що пахла цигарками ще більше, ніж їхній сторож, з'явилася навесні. Вона була цілком чорною. Чорні колючі очі, чорні губи, чорні сухі пальці. І в чорному плащі.
— Ця тьотя буде твоєю мамкою, — сказала вихователька. — Привітайся з нею.
Він не хотів вітатися. Чорна жінка скривила губи, показавши рідкі жовті зуби.
— Мене звати Зоя. Мама Зоя.
Вона витягла з-під плаща дві паперові коробки, перев'язані блискучою стрічкою. Одну простягла виховательці, а другу йому. І потріпала кощавою рукою за чуприну.
— Будь слухняний, і я скоро приїду за тобою, — в її чорних очах хилиталися білі вогники.
Він поніс коробку до кімнати і став розглядати намальовану на ній дівчинку з мереживною червоною шапочкою і з кошиком у руках. У нього ще не було такого гарного подарунка. Але тут налетіли старші хлопці, видерли коробку, розпакували і почали розхапувати цукерки. Одна з них упала на підлогу і її в борюканні розтоптали. Коли вони втекли регочучи, він підібрав цукерку і ощадливо надкусив. Під крихтами шоколадної скоринки блищав жовтий кислуватий мармелад. Він смоктав його довго, не ворушачи язиком, щоб подовжити насолоду. Потім підібрав кришку понівеченої коробки і тулив до лиця, нюхав. Вона пахла цигарками.