Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
— А мене, — вставив Алик, — не цікавить ні астрогеологія, ні теорія музики, ані той ваш спільний пілотаж на великих швидкостях. Мене приваблює поезія і квантова геометрія.
— В інституті обстеження нахилів, — знову озвалася Алька, — мені, Йоне, порадили те, що й тобі: пілотаж на великих швидкостях.
— Тільки пілотаж? І більше нічого?
Алик уїдливо посміхнувся:
— Ні, не тільки. Алька має чудовий голос і дуже музикальна.
— Я ніколи не буду співачкою, — обурилася дівчина.
— Бо не зумієш?
— Зумію!
— То чого ж не будеш?
Алька якусь мить помовчала, потім сказала, уже цілком опанувавши себе:
— Дай мені спокій. Я страшенно не люблю музики.
Алик глянув на Йона, той на Робика. Робик заклопотано похитав головою.
— Нам усім трьом здається, — стиха мовив він, — що ти сказала неправду.
Алька стиснула губи і відвернулася, Йонові стало шкода її.
— Кожний має право чогось не любити, — сказав він. — Або принаймні казати, що не любить.
Дівчина вдячно кивнула головою, але глянула чомусь не на Йона, а туди, де стояла найближча пальма, що настовбурчила листя, наче зелений страусів хвіст.
— А мені порадили, — мовив Алик, — щоб я передусім розвивав свій поетичний хист. Сказали, що в мистецтві як у мистецтві — не дають ніякої гарантії на успіх. Проте завше мені залишається ще квантова геометрія. Там менше роботи, ніж у поезії, але завше… щось лишається й для мене.
І Алик засміявся хтозна-чого — мабуть, йому було просто весело на серці. Та враз посумнішав.
— Я зголоднів, — сказав він.
— Атож, — озвався Робик. — Одинадцята година п’ять хвилин. Давно час сідати до другого сніданку.
— Маєш рацію, — сказали всі троє в один голос.
За хвилину вони вже сиділи на березі басейну в летючих лежаках, що їх Йон викликав з дому. Сніданок, як і вранці, їм дуже сподобався, бо “Розвідник” був такий самий чудовий кухар, як і космонавт, городник, біолог і так далі, і так далі.
— Ну й сніданок! — замріяно мовив Алик.
— Дуже смачний, — погодилась Алька.
— Угу, — пробурмотів Йон із повним ротом.
Лежаки повільно гойдалися над квітником. Маленька хмарка закрила стартову вежу. Цього ранку вже вп’яте йшов дощ.
Від дому долинула музика.
Після дощу сонце припікало дужче — йшлося до полудня. Знову настав час тиші й лінощів. Та Альчине “логічне мислення” витримало тієї тиші рівно три хвилини. Потім дівчина висловила думку, яка й для неї самої була несподіваною:
— Мушу щиро визнати, що на “Першому Розвіднику” справді все транс- і супергалактичне. Однак я думала, що тут буде набагато цікавіше.
— Що-о?! Таж “Перший Розвідник”… — обурився Йон.
— Знаю, — перебила його дівчина. — “Перший Розвідник” — явище всесвітнього масштабу.
— Обожнюю “Першого Розвідника”, — зітхнув Алик.
— Робику, — суворо мовила Алька. — Скажи, чого “Перший Розвідник” не може зробити?
— Того, що й я, — засміявся Робик.
— Отже?
— Не може видумати себе.
— Розумію. А ще чого?
— Решту все може.
Показуючи пальцем на Йона, Алька грізно, як прокурор, мовила:
— Отже, “Перший Розвідник” може зробити й робить усе. Що ж тоді залишається для нас? Нічого?
Запала тиша.
Йон збагнув: Алька має рацію. Як щиро казати, то бездіяльність, хоча й передбачена, хоча й виправдана під час канікул, якраз тут, на Десятій Тисячі, була стомлива, навіть часом дуже прикра. Йон теж розумів це, однак, поки Алька не сказала цього відверто, не признавався й собі самому. Виходить, Алька мужніша за нього. А може, й чесніша.
“Побоявся, — збентежено думав Йон. — Не зважився навіть сам собі признатися, що мені… що нам… тут нічого робити. Звичайно, на “Першому Розвіднику” є найкращі у всьому світі місця. Ними можна милуватися, можна навіть полюбити їх, однак. що з того? Що ж далі?”
— Але ж у нас канікули, — сказав він невпевнено, аби тільки підтримати добрий гумор.
Проте Алька не йшла ні на які поступки:
— Не заперечую. Канікули в нас надзвичайні. “Перший Розвідник” — найбільше диво світу, і тут напевне ще буде що оглядати, буде чим захоплюватися. Та коли йдеться про нас… то що нам залишається тут робити? Я думала… що тут буде трохи цікавіше.
— Це правда, — твердо мовив Алик.
Йон відчув, що й він повинен висловити свою думку, і відверто глянув Альці в очі.
— Я теж думав, що тут буде набагато цікавіше, — признався він.