Трансгалактичний розвідник
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Ростислав Дуб
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Трансгалактичний розвідник». Краткое содержание книги:
Минає 862 рік Нової Космічної Ери, тобто 862 рік, відколи люди вперше ступили на поверхню Марса. За цей час вони освоїли всі планети сонячної системи — упоралися і з пустелями Марса, і з формаліновими болотами Венери, і з бурями Нептуна, і з надмірною радіацією Сатурна. Тепер людству стала тісна сонячна система, як колись стала тісна Земля. І ось екіпаж сміливців на штучній механопланеті вирушає за межі сонячної системи — в сузір’я Центавра…
Запрошуємо вас, діти, хоч заочно стати учасниками цієї подорожі — ви будете свідками багатьох цікавих і незвичайних пригод.
Оглянувши верхній шар, діти за кілька секунд проїхали кілометровий шар атмосфери, що оточував з усіх боків внутрішню, головну поверхню “Першого Розвідника”, ту малу копію Старої Батьківщини Землі, повну городів, парків, садів, розмаїтих, але так гарно припасованих одне до одного, наче її творці захотіли нарешті здійснити прадавню легенду про красу раю.
Ті краєвиди вони вже бачили під час сніданку. Тому Пеер відразу повіз їх під поверхню, до головної, найважливішої своєї частини, тобто, туди, де була розміщена переважна більшість його механізмів. Тут були головні станції програм, наказів, зв’язку, вимірювання, дій та енергії, не рахуючи, звичайно, усіх тих станцій, що обслуговували людей і доглядали за рослинами на внутрішній поверхні кулі.
Огляд цієї частини “Першого Розвідника” тривав сорок хвилин.
Протягом цього часу ніхто з відвідувачів не вимовив ні слова. Говорив тільки сам Пеер, скромно й просто змальовуючи себе, і тільки подеколи вдавався до детальніших пояснень та розрахунків, без яких не можна було витлумачити принципу роботи деяких дуже складних його частин.
Нарешті, коли вся програма огляду була вичерпана і мандрівники втомились захоплюватися всіма тими дивами, “Розвідник” зробив їм приємну несподіванку: переніс на поверхню, в найкраще місце ботанічного саду, і заспівав відому пісню про себе, що її написав геніальний вісімнадцятирічний композитор із Марса на слова сатурнянської поетки.
Діти слухали, милуючись оксамитовою зеленню саду і великими білими хмарами, що пропливали, як на екрані, на штучному небі.
Над садом сипнув дощ, немов розцвіла скляна квітка.
“Перший Розвідник” замовк. Потім тихо сказав:
— Кінець розмові. Правда? До нової бесіди.
— До нової бесіди! — хором відповіли діти.
Якусь хвилю всі мовчали.
Нарешті Алька глянула на Йона і, показуючи рукою перед себе, прошепотіла, неначе хотіла відкрити найбільшу таємницю свого серця:
— Тут справді страшенно гарно.
Йон поважно кивнув головою. Спершу він хотів щось сказати, але передумав. Тільки усміхнувся дівчині.
Вона відповіла йому тим самим.
Алик лежав горілиць і дивився в небо.
Алька, Йон та Робик пішли оглядати якусь дивовижну квітку, а він лишився тут. О пів на дванадцяту вони мали йти плавати, і перед тим хлопцеві хотілося трохи полежати серед спокою і тиші.
Він наспівував мелодію з пісеньки “Першого Розвідника” і придивлявся до хмари, що повільно пливла над ним, щохвилини змінюючи свою форму. То вона прибирала вигляду якоїсь чудернацької риби, то незвичайного дерева, то, нарешті, звичайнісінької хмари.
Врешті Алик заплющив очі. Він був просто щасливий. Хлопець думав про той день, коли він уперше, як майбутній член молодого екіпажу, відвідає “Землю”. Сьогоднішні оглядини “Першого Розвідника” дали йому уявлення про ті хвилини, і він вирішив увечері написати невеличку поему, яку вже давно виношував. У тому творі, що нагадуватиме пісню, мали вилитись і його думки про Центавра і хвилювання перед далекою подорожжю, і захоплення від усього баченого на “Першому Розвіднику”, і, передусім, радість, що сам він — жива істота, яка мислить і сподівається.
— Алику-у! — пролунало здаля.
Хлопець, мабуть, уже дрімав, бо аж за третім разом почув, що його кличуть, і схопився на ноги:
— Що?
Йон, Алька й Робик бігли підтюпцем лукою, вкритою оксамитовою зеленню трав. Вони поспішали до трампліна, що стояв над ближнім басейном до плавання.
— Доганяй нас! — крикнула Алька.
— Тікайте! — грізно насупився Алик. — Бо як дожену, то уб’ю і з’їм.
Та йому пощастило наздогнати тільки сестру, Йон сміявся й питав, чому ж він її не вбиває й не їсть. Алик казав, що, як звикле, не має апетиту. Незабаром усі четверо скочили у воду, і Йонова радість пригасла. Виявилося, що у воді він може сяк-так змагатися лише з Аликом. А з Алькою годі було й думати: вона випереджала їх обох на всіх дистанціях і в усіх стилях. Після шостої спроби Йон визнав Альчину перевагу незаперечною.
— Плаваєш ти чудово, — сказав він. — Визнаю…
Вони полягали, відсапуючись, на березі басейну. Раптом Алька здивовано глянула на Робика.
— А ти чому так сопеш? — спитала вона. — Роботи ж не стомлюються!
Робик трохи глузливо кивнув головою:
— Я роблю так просто з чемності.
Алька аж очі витріщила.
— З чемності?
— Люба моя, — лагідно мовив Робик. — Роботи набагато швидше вчаться ввічливості, ніж людські діти.