Посмертні записки Браса Кубаса

— Цього разу ти таки поїдеш до Європи, — сказав він. — Пройдеш курс навчання в університеті, найвірогідніше в університеті в Коїмбрі. Я хочу, щоб ти став серйозним чоловіком, а не марнотратом і шахраєм. Так, шахраєм, сеньйоре. Як інакше назвати сина, котрий мені ось що зробив?

І він дістав з кишені мої боргові розписки, які він уже викупив, і став розмахувати ними в мене перед обличчям. — Ти це бачиш, гультяю? Хіба молодий чоловік отак має шанувати ім’я своєї родини? Ти гадаєш, що я та мої предки заробляли гроші у гральних домах чи вештались по вулицях? Нероба! Цього разу або ти берешся за розум, або я тобі нічого не лишу.

Він був страшенно розгніваним, проте той гнів був стриманим і нетривалим. Я слухав його мовчки і нічого не сказав супроти його наказу їхати до Європи, як я це робив раніше. Я собі обмізковував, яким саме чином взяти з собою і Марселу. Я пішов до неї. Розказав їй, як сталася сварка, і запропонував їй поїхати разом. Марсела вислухала мене, дивлячись кудись вбік, проте нічого у відповідь не сказала. Оскільки я таки наполягав, то вона мовила, що не поїде, що вона не може поїхати до Європи.

— Чому ж ні?

— Не можу, — сказала вона страдницьким тоном. — Я не можу дихати тим повітрям, що мені нагадуватиме про мого бідного батька, котрий загинув через Наполеона...

— Котрого з татусів: садівника чи адвоката?

Марсела насупила брови, тихенько наспівуючи якусь пісеньку — крізь зуби; потім поскаржилася на спеку і наказала, щоби принесли склянку алуа[40]. Прислуга принесла їй напій на срібній таці, котру було куплено за частину отих одинадцяти тисяч ескудо. Марсела поштиво запропонувала й мені напою. Натомість я ляснув по склянці і таці рукою так, що рідина проллялась на спідницю. Прислуга закричала, а я гримнув на неї, щоб вона забиралась геть. Коли ми лишилися удвох, то я виплеснув на Марселу весь відчай, що був у мене в серці. Я їй сказав, що вона просто чудовисько, що вона ніколи мене не кохала, що вона спричинила моє падіння, причому навіть не можна сказати, що робила вона це щиро. Я називав її всякими лайливими іменами, припускався грубих жестів. Марсела мовчки сиділа, покусуючи нігті, холодна, як шматок мармуру. У мене виникали пориви її задушити, принаймні принизити її, підкорити так, щоб вона валялась у мене біля ніг. Можливо, я цього й домігся б, проте мої дії повернулися в інший бік: саме я кинувся до її ніг, з каяттям та благанням, я цілував їх, згадував місяці нашого щастя наодинці, я став повторювати всі ті ніжні імена, з якими до неї звертався в минулому, я сидів на підлозі, поклавши голову їй на коліна і міцно стискав її руки. Схлипуючи, в пориві безумства я зі сльозами на очах просив її, щоб вона мене не покидала... Марсела дивилася на мене кілька секунд, обоє ми мовчали, а потім м’яко мене відштовхнула від себе і з виразом нудьги сказала:

— Не набридай.

Вона встала, поправила сукню, все ще вологу, й рушила до себе у спальню.

— Ні, — кричав я, — ти не можеш піти від мене, я не хочу... — я збирався простягнути до неї руки, та було пізно, вона пішла й зачинила за собою двері.

Я вийшов як навіжений. Протягом двох фатальних годин я тинявся кварталами на околицях міста, де не було людей, де я міг не боятися, що когось зустріну. Я пережовував свій відчай з особливим хворобливим смакуванням болю, я згадував дні, години, моменти насолоди, і час від часу мені видавалося, що вони були вічними, що все те було маренням, що я сам себе дурив, намагався відкинути їх від себе як непотрібну ношу. Тоді я вирішив сісти на корабель негайно, щоби поділити своє життя надвоє, і тішився думкою про те, що Марсела, коли дізнається про мій від’їзд, буде мучитися і страждати від гризот сумління. Якщо вона таки мене все ж по-своєму любила, мала ж вона щось та відчувати, який-небудь спогад, як про лейтенанта Дуарте... Тут зуб ревнощів вп’явся у моє серце, вся природа волала, щоб я таки забрав з собою Марселу.

— Насильно, під примусом... — говорив я собі, розтинаючи кулаком повітря.

Нарешті мені спала в голову рятівна думка... Ага! Трапеція моїх гріхів, трапеція заплутаних концепцій! Рятівна ідея працювала над нею, як і у випадку з пластиром (розділ II). Треба було просто зачарувати її, дуже захопити, осліпити її й затягнути, вона нагадала мені, щоб я попросив у неї щось конкретніше, ніж просто прохання. Я не зважував на обставини, я звернуся до останньої позики; я пішов на вулицю Оурівес, купив найкращу прикрасу в місті, три великі діаманти, вмонтовані у гребінець зі слонової кістки. Я побіг додому до Марсели.

Марсела лежала в гамаку, вираз у неї був апатичний і втомлений, одна нога звисала так, що можна було побачити маленьку ніжку в шовковій панчосі, волосся розпущене й розкидане по боках, а погляд спокійний і сонливий.

— Поїхали зі мною, — сказав я. — Я знайду гроші... У нас буде багато грошей, ти матимеш все, що забажаєш. Ось подивися, візьми.

Я показав їй гребінець з діамантами... Марсела трохи здивовано підскочила, наполовину підвелася і, спершись на лікоть, дивилася на гребінець протягом кількох секунд, потім відвела погляд: вона опанувала себе. Тоді я простягнув руки до її волосся, зібрав його разом і заплів, потім вигадав таку собі зачіску, не дуже пригладжуючи волосся, та завершив свою працю, вставивши гребінець з діамантами. Я відійшов назад, знову наблизився й поправив пасма волосся, трішки опустив їх з одного боку, спробував зробити так, щоб зачіска була симетричною при всьому тому безладі на голові. Все це я робив дуже ретельно й ніжно, як мати дитині.