Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
— І що саме? Які спільні риси роблять мешканців Фиршама та Мерхира катерлахцями і водночас відрізняють їх від довранців, що є підданими торфайнської корони? Нічого ви не знайдете. За великим рахунком, усі кордони на Абраді є умовністю, а насправді реальна лише відстань — що далі, то помітніші відмінності. От у Старому Світі, як засвідчують найдавніші літописи, було чимало різних народів. Різних не в нашому розумінні, а в набагато глибшому — вони розмовляли геть несхожими мовами, мали інакші звичаї, їм були притаманні якісь зовнішні особливості. Ми ж усі є нащадками шінанців, які в часи Мор Деораху заселили Абрад, звільнивши його від нечисті. Певна річ, за ці сімнадцять століть ми також стали різними, особливо відчутна відмінність між північанами та південцями, між мешканцями материка та острів’янами. Проте, взявши навмання будь-яку окрему країну, легко побачити, що вона зліплена штучно і з таким самим успіхом її можна розділити на дві, на три, на чотири країни, або взагалі стерти з карти, віддавши всю територію сусідам. Як мені відомо, лорде Бренане, ви півтора року подорожували Північним Абрадом. Чи збігаються ваші спостереження з моїми словами?
— І так, і ні, государю. Це залежить від конкретної країни. Скажімо, мешканці південних ґрафств Кередіґону були б тільки раді стати ґвидонедцями, бо в Ґвидонеді значно менші податки. А на північних околицях Ґулад Хамрайґу ситуація зовсім інша. Той самий Ґвидонед здавна зазіхає на цю територію, але місцеве населення нітрохи не хоче йти під руку ґвидонедського короля. На сході Тір Алминаху багато розмов про те, що годі вже коритися Дин Гаїлу, настав час відродити Королівство Шелтайн. Зате на півночі сусіднього Ан Валіну згадують Шелтайн лише як частину історії і не прагнуть його повернення. Та загалом, простим людям більше важить їхня належність до місцевої громади — міста або села, де вони мешкають, ніж до того чи іншого королівства.
— У тім-то й річ, — кивнув Енгас аб Брайт. — Люди можуть любити свою родину, свій дім, місцевість, де живуть, але любити цілу країну — це понад їхнє розуміння. Пересічному ридихенцеві ніяк не поясниш, чому Дінас Талбот, розташований за п’ятсот миль на північ, має бути ближчим йому, ніж Ейхал, до якого менше сотні миль. По той бік торфайнського кордону живуть такі ж прості люди, і розмовляють вони так само, як на півдні Катерлаху; а от на півночі вже інша говірка. Кожен король мусить усвідомлювати, що лише невелика частина його підданих сприймає всю країну як самодостатню цінність. Це передовсім шляхта, духовенство й вище міщанство. Також він може спиратися на столичних мешканців, які через особливість свого становища почувають певну причетність до загальнодержавних справ. А народові з провінцій однаково, хто ним править і звідки; головне, щоб не заважав жити та працювати. Якщо королівська влада забезпечить людям мир, спокій та добробут, вони будуть лояльні до неї, справно платитимуть податки й надсилатимуть синів до війська. А як ні — стануть поглядати в бік сусідів або згадають, що колись їхні пращури жили в окремому королівстві.
— Перепрошую, ваша світлосте, — озвалася Ейрін, — та, здається, ви надто категоричні. Я зустрічала чимало простих людей, селян і городян, які щиро люблять свою країну.
— Якщо йдеться про ваш Леннір, леді Ейрін, то це цілком можливо. Така мала країна в уявленні людей збігається з поняттям рідної землі, батьківщини. А я кажу про великі території. Можливо, заможний катерлахський селянин або успішний івидонський ремісник і скаже вам, що любить свою країну, та насправді він любить себе в ній, цінує свій добробут і шанує державу, яка своєю зваженою політикою забезпечила йому гарне життя. Проте від бідняків ви цього не почуєте.
— Ні, таки можна почути, — після деяких вагань заперечив Бренан. — І не в якійсь малій країні, а у великій. Маю на увазі Лахлін.
— І що ж на Лахліні? — запитав король.
— Майже всі лахлінці, від багатіїв до жебраків, люблять Лахлін. Не окрему його частину, де народилися й живуть, а всю країну цілком. Називають її благословенною землею — і щиро вірять у те, що вона справді благословенна. Я жив на півдні, в Дервезі, це велике портове місто, де часто можна зустріти абрадських моряків та торговців, переважно з Кередіґону. Дервеґці здавна звикли до їхньої присутності, проте ставляться до них, як до чужинців, а от мешканців північного Ініс Клиґану мають за своїх, хоч до нього плисти на сто миль далі, ніж до кередіґонських берегів, та й самі клиґанці в Дервезі велика рідкість. Але вони все одно свої — бо їхній маленький острівець належить до Королівства Лахлін, а тамтешнє населення сповідує Святу Віру. Реліґія для лахлінців надзвичайно важлива, вона відіграє величезну роль у їхньому житті. На Абраді такого й близько немає. Чи не найсерйозніше обмеження, з яким я тут зустрічався, це заборона на продаж книжок, не схвалених Духовною Радою. Та й то в чаклунських книгарнях на неї нітрохи не зважають.