Первісна. Дорога на Тір Мінеган

— Може, й так. Альса дуже боїться, що Первісна Іскра зруйнує Сестринство, тому вперто відмовляється вірити в її існування. Сама я вважаю таку позицію нерозумною, тим більше для старшої сестри. Не можна вирішити проблему, заплющивши на неї очі.

Ще хвилин десять вони плутали численними коридорами, сходами та ґалереями, аж нарешті дійшли до Відьомської Вежі — квадратної будівлі, звідусіль оточеної деревами з пишними золотаво-червоними кронами. Вона була заширока, щоб називатися вежею — або ж для цього їй бракувало кількох додаткових поверхів.

Від Відьомської Вежі до сусідніх споруд тяглося три ґалереї, що перебували під охороною мінеганських ґвардійців, і та з них, якою Шаннон привела Ейрін та Мораґ, виходила на четвертий поверх, у короткий коридор, що впирався в широкі двостулкові двері. Проте Шаннон не пішла туди, а звернула праворуч, до сходів.

— Ваші покої на п’ятому поверсі, — пояснила вона. — Як і мої. Сама Альса мешкає на третьому, та й то лише тому, що нижче немає житлових кімнат: на другому — бібліотека, дві великі гостьові зали та їдальня, а на першому — кухня, комори, помешкання для мавп та інші службові приміщення. На її думку, що вище, то гірше, а от мені навпаки, подобається висота.

— Мені також, — сказала Ейрін.

— А мені байдуже, — озвалася Мораґ, що йшла по сходах останньою. — Хоч на третьому, хоч на п’ятому, тільки б швиденько забратися в гарячу ванну із запашною пінкою. І келишок холодного білого вина не завадить.

— Тільки не напивайся, — застерегла Шаннон. — Сьогодні ми вечеряємо з королем.

— Могла б і не попереджати, — пирхнула Мораґ. — Я ж казала не про пляшку вина, а лише про келишок.

На п’ятому поверсі вони зустріли трьох дужих лакеїв та сухорляву, як скелет, служницю середнього віку. Всі четверо вклонилися відьмам, а служниця доповіла, що речі гостей уже в їхніх кімнатах. Шаннон похвалила слуг і повела своїх супутниць далі. Ейрін здивовано промовила:

— І їх так швидко принесли? Ми ж ніби ненадовго затрималися.

— Слуги користуються підземними ходами, — пояснила Шаннон. — Так іти найближче, але я не люблю рінанхарські підземелля. Інші сестри теж їх не люблять, тому ми й прийшли першими — бо я знаю найкоротші наземні шляхи… А ось і твої покої, Мораґ, — вона вказала на двері ліворуч по коридору. — Ті, що й минулого разу. Вино, і біле, і червоне, знайдеш у холодильній шафі. Там є й інші напої. А валізи мають бути…

— Дякую, Шаннон, я й сама знайду свої речі. Бувайте. — Махнувши їм рукою, вона зникла за дверима.

А Шаннон провела Ейрін через інші двері до просторого передпокою, де горів маґічний світильник. Звідси вело ще четверо дверей — одні невеличкі, двоє середнього розміру й одні більші. Попід стіною стояли рядочком шкіряні валізи, дбайливо обтерті від дорожнього бруду. На кожній з них було витиснено Дерево Лерад, відьомський символ, а під ним — Ейрінине ім’я.

— Ось твоє житло, — промовила Шаннон. — Можеш спокійно звикати до нього, бо в Тах Ерахойді все так само. Це вітальня, — вона кивнула на великі двері. — Тут кабінет, тут спальня, а тут мильня. Гадаю, ти, як і Мораґ, зараз найбільше хочеш полежати в гарячій ванні. А я тим часом розпакую твої валізи. Тобі ж, мабуть, незвично обходитися без особистої прислуги.